Читати книгу - "Мікориза, Lugal"

- У випадку твоєї гибелі, така ж доля чекатиме на весь мій народ. Пробач, Роксолано, але це не обговорюється.

Погляд чоловіка знов сповіщає войовниці, що він не жартує, і вона киває.

- Ох. Добре. У такому випадку, дякую.

Розмаїття знайомих запахів та звуків викликають у ній віддалену згадку. Про часи мандрів по розореним війнами просторам деколи квітучого царства. Вже давно там переважають попіл, вогонь та отрути, через які там важко виживати людям. Проте, з відкритих ран земної тверді часто проливаються її нутрощі, камені і мінерали, тож охочі завжди знаходяться охочі до наживи відчайдухи. Навіть, незважаючи на живі скелі із текучого вогню, яким місцеві бідолахи моляться як богам.

- Ну що, друзі, гайда бити кляті бур’яни. Пам’ятаєте, як серед полум’яних впадин Бактрії ми штурмували табір візіготських найманців? Пропоную повторити!

Аккос зводить брови, і з сумнівом перепитує:

- Ти хочеш піти на хижі хащі з ножами?

- Та ні ж, я про супровідні фокуси!

- Ааа... Це я з радістю.

Решта сарматів погоджуються, і перевіряють свої дихальні апарати, які ще часто кличуть зовнішніми легенями, на пики, та натягають такі ж на морди їздових тварин, й без того обтяжених довгими плащами, прошитими металевими пластинами у подолі. Потім, кочівники беруть по кілька запальних пакетів, і прямують до Пірра, заповняти їх їдучою сумішшю. Загін швидко приходить до готовності і шикується клином. Сердитий Їржі прощається з Виласем, та забирається на верблюда, поза войовницею, а Баян всаджується на широку спину пустельного жеребця Аккоса. Роксолана ще раз перевіряє захист на своїй тварині, і займає місце у вістрі. Вона кричить:

- Свобода і Воля!

Сармати відповідають криком:

- Воля і Свобода!

Після цього, всі вони вдягають дихальні маски, і кінний стрій цільним металево-шкіряним судном, та на повній ході, втинається у море рослинної звивчастої плоті. Два типи волі стикаються, і на початку переважає людська, пряма та впорядкована. Кочівники по черзі підпалюють та кидають перед собою пакети із в’їдливим димом. Важкі панцири витримують смертельний тиск і прочавлюють шлях через впертий опір, а довгі мечі допомагають їм на диво завзято і майстерно. Беземоційні та точні, атаки зрячих очищують простір по боках загону, а стіна кінноти пришвидшує ходу.

Проте, поступово кореневище смертоквіток згущується та товстішає, а їхні атаки стають все лютішими. Лавина із тварин і людей розбивається об рослинну перепону, грузне у ній, та зупиняється і плавко тане. Мацаки насідають все дужче, а квітки розпікаються сильніше, і от-от запалають, засліпляючи ворогів. На щастя, Роксолана погано бачить й вночі, тож давно навчилась покладатися на власні вуха та ніс.

Вона сподівалась що, хоча б кляті засліплені виродки видохнуть та розчиняться, під дією їдучого диму, проте їхні тіла виявляються на диво міцними й витривалими. Жодний не видих, навіть не задихнувся у епіцентрі спалаху, натомість їхня шкіра рясно вкривається виразками та дірками, з яких невпинно сочиться перемішана з гноєм кров. Потвори швидко вкриваються склизькою оболонкою, а їхній одяг та обмотки на зброї давно згнили і розсіялись. Мішки ж закінчуюься незадовго до того, як зовсім перестають впливати на квіти.

- Треба щось робити, вони скоро розділять нас і зжеруть!

Їржі поки ще справляється з тим, аби захищати племінницю, але навіть його досвіду та завзяття скоро стане недостатньо. Роксолана ненавидить тренування і фізичні навантаження, а тому не дуже вправно махає зброєю. Зазвичай, їй це не заважає, адже мати з дитинства навчала принцесу мистецтву тактики, дипломатії, та розуміння людських бажань і страхів. Проте, у виснажливому протистоянні із зеленою пошестю, від звичайних фокусів та трюків виявляється на диво мало користі. Дівчина обіцяє собі серйозніше віднестись до власної підготовки, якщо все ж пощастить дожити до такої нагоди.

Войовниця дістає із сумки кістяну сопілку, і заводить низьку тужливу мелодію. Вона давно примітила вплив музики на рослини, хоч йому й не зрівнятись, як з’ясувалось, з ударами блискавок. Коли давно, вона посилила виміняний у карпатських друїдів інструмент кристалом, купленим у жерців степового грому. Пустельний білий камінь, наче як кварц, при потрясіннях та стисканнях вкривається малесенькими громовицями, такими не уразити ворога, але пісня сопілки призводить камінь до ярого танку, мідними нитками передає до оболонки, та наділяє цієї несамовитою силою й музику, що виринає з інструменту.

На жаль, всі види рослин вередливі, та дуже своєрідно реагують на пісні, тому Роксолані доводилось днями підбирати мотиви з командами, для кожного із них. Проте, працює мелодійний метод чудово, і ця низька безперервна мелодія багато разів вже призводила хижий жароцвіт до сну. На жаль, зараз квіти роз’ярені, і люто бушують, тож задум альбіноски зовсім не виправдовує себе, лиш трохи сповільнює найближчі із тернів. Жах сковує тіло дівчини, а вона зачиняє очі і намагається знайти вихід із ситуації. Легка ейфорія у грудях підсилюється, при згадках про завжди уважне лице матері. Дівчина прокручує у голові численні її настанові, і пригадує їхню останню розмову:

Того дня, Роксолана казала матері, що не хоче переймати її спадок, та жити настільки ж жорстоким життям. Ламія відповіла, що в цьому занепалому світі інакше не вижити. Тоді, дочка сказала, що хоче і буде жити в іншому, кращому світі. Прославлена правителька розсміялась, і мовила: «Ох, дитино, треба тобі все ж читати Фукідіда, замість Геродота. Тільки в міфах, напівбог може захотіти, і змінити вщент світ, на гірше чи краще. В житті такого не буває.». Роксолана тоді стряхнула волоссям, і протягнула: «Нууу, не знаю. А як же Александр?». На це, мати відповідала: «Він отримав від Філіпа у спадок найкращу в світі армію, а також його радників, олігархів та коханців. Не дивно, що золотому хлопчику вдалося наново підкорити Ахею, та ще половину світу заодно. Тим не менш, обранець нового сонця часто бував тим ще дурнем, та марив химерними ідеями. Впевнена, якби він не видох від хвороби, його скоро зарізали б свої ж. Хоча, його вклад непоправний та очевидний, у цьому ти права, сніжинко.». Останнє речення прозвучало тужно, чого дочка майже ніколи не чула. Вона повагалась, і спитала: «Тебе це засмучує?». Мати на те посміхнулась, ніжно погладила дитинку по голові, і сказала: «Так, хоча це й безтолково. До Александра, Ахея була культурною, науковою й філософською перлиною світу, та що казати, його вчив Аристотель. Ахейці ж, завдяки буттю вільними жителями полісів, вирішували долю улюбленого міста спільно та рівно. Вони із задоволенням досліджували і систематизували світ, та намагались осягнути його. Тим не менш, новостворений цар зневажив ті свободи, та перетворив підданих на рабів, позбавлених волі і цікавості, ідентичності та незалежності, на знеособлені гвинтики у величезній монархічній машині.» Тут жінка знов сумно посміхнулась, і продовжила: «На демос. Після того, еллінська філософія вмерла, та перейшла від дослідження світу до софізму, до переваги форми над змістом. Новій, маленькій і приниженій людині не треба витрачати безліч сил та часу на розуміння світу, аби приймати участь у керуванні своїм життям». Жінка присіла біла доньки, і поклала їй руки на талі. Вона притягнула до себе Роксолану, і продовжила: «Для того, аби провернути це, новий цар створив з себе культ ідеального напівбога. Надлюдини, у всьому кращої, яка безмірно розумніше і мудріше, та безумовно вірніше розуміє світ, тож має вести інших. Вільні люди не повірили б у цю маячню, та не віддали б свою волю, гідність і свободу, тож їх переконали у власній нікчемності і мізерності, а з тим, і у потребі в захисті та настановах. Це було невідворотно, адже навколо зростали деспотії. На жаль, єдина спроможність захиститися від них — стати деспотією самостійно.» Тут прекрасне лице Ламії гидливо скривилось. Вона глибоко вдихнула, аби подолати наплив мерзоти, і продовжила: «Ця хвороба, маленька людина, і досі невідривно сидить у людському суспільстві, доню, та народжує найстрашніші із інструментів зла. Своїм приниженим існуванням, маленька людина створює запит на Деспота і невідворотно народжує його. Якщо ти дійсно прагнеш применшити жорсткість, пригнічення та несправедливість у світі, тобі спочатку доведеться придумати, як позбутися тої хвороби.» Але Роксолана, як завжди, не хотіла здаватися: «Ну добре, біс з тим сонцелюбом. Ну от що ти скажеш про Геракла!?». Мати знов посміхнулась і потріпала маківку доньки, та ненадовго задумалась. Потім, вона прошепотіла таємничім тоном: «Нічого, сніжинко, то все казки, як і байки про походження скіфів від нього. Натомість, розповім тобі один із найстаріших шматочків мудрості, що збереглись від давно вимерлих старих, ще з прапрадавніх часів старого світу, коли ті були смертними. Його мені розповів особисто король одного із народу нестарих». Переконавшись по округлим очам доньки, що та зацікавлена, жінка процитувала: «Державний управитель не створює нічого сам. Він чекає та дослухається до подій, аж поки почує там ходу Бога. Тоді, він стрибає і намагається ухопитися за поли божественного одягу.». Тут королева знов ненадовго занурилась у думки і затужила, але швидко спохватилась і продовжила: «Сніжинко, жодна істота не спроможна підкорити хід історії. Проте, у наших силах завчасно визначити, скорегувати та перенаправити потік майбутніх подій, аби замість причинення паводків і нещастя, той заповняв заздалегідь вириті канали й живив поля. Велич це прерогатива природи, і тільки вражені тою хворобою люди шукають цю рису у собі, чи інших.». Після того, у шатер увірвався гонець із новинами про наближення орди аварів, тож Ламія поцілувала доньку у щоку, і вибігла. Такою вийшла остання настанова мудрої правительки своїй єдиній донці.