Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Рахель побачила, що на чолі та верхній губі Амму виступив піт, а очі зробилися тверді, наче мармурові кульки. Як очі Паппачі на тій світлині з віденського фотоательє. (Так, метелик Паппачі іноді шепотів і в жилах його дітей!) Крихітка-кочамма підкрутила догори Рахелине вікно.

Через багато років, коли Рахель одного свіжого осіннього ранку їхала недільним потягом з нью-йоркського вокзалу Ґранд-Сентрал до станції Кротон-Гармон у північних передмістях Нью-Йорка, їй ні з того ні з сього все це пригадалося. Пригадався вираз обличчя Амму. Наче шматочок пазла, який нікуди приткнути. Знак питання, що плаває сторінками книжки і ніяк не осяде врешті в кінці того чи іншого речення.

Той твердий, мармуровий погляд очей Амму. Блиск поту на її верхній губі. І холод, яким війнуло від того раптового болісного мовчання.

Що все це означало?

У недільному потязі не було майже нікого. Через прохід від Рахелі вусата жінка з обвітреними щоками відкашлювала мокротиння і загортала його у клапті газет, які відривала від цілого стосу недільної преси, що лежав у неї на колінах. Всі ті маленькі згортки вона складала акуратними рядами на вільному сидінні перед собою (виходило щось схоже на прилавок з мокротинням на продаж) і за цією роботою балакала сама з собою приємним заспокійливим голосом.

Пам’ять дуже нагадувала ту жінку з потяга. Адже так само безтямно нишпорила в креденсі серед розмаїтих темних речей і вихоплювала найменш очікуване: чийсь побіжний погляд, якесь почуття. Запах диму. Двірники вітрового скла. Мармурові очі матері. І водночас цілком свідомо, немов абсолютно при здоровому розумі, залишала широченні смуги темряви неторкнутими. Незгаданими.

Божевілля попутниці розраджувало Рахель. Воно глибше втягувало її у таке ж божевільне нутро Нью-Йорка. І водночас відволікало від того набагато страшнішого жахіття, яке все не давало їй спокою. Від кислого, металевого запаху, що йшов від сталевих поручнів у автобусі та від рук кондуктора, який щойно за ті поручні тримався. Від молодого чоловіка з ротом старого діда. Надворі мерехтів Гудзон, а дерева взялися вже коричнево-багряними, осінніми барвами. У повітрі відчувався лиш легкий подих прохолоди.

— О, холодок пробрався аж сюди, — мовив Ларрі Мак-Каслін і ніжно поклав долоні Рахелі на груди. Дарма що пиптики під бавовняною майкою обурено настовбурчилися, вона навіть не усміхнулася, і це його здивувало.

Її ж дивувало, чому спогади про дім завжди забарвлені У кольори темної, просмоленої деревини човнів і порожньої серцевини пломінців, що миготіли у мідних лампах.

То таки був Велюта.

Щодо цього Рахель не мала сумнівів. Вона ж його бачила. А він бачив її. Його вона впізнала б де завгодно і коли завгодно. Якби він був без сорочки, вона впізнала б його навіть зі спини. Ту спину Рахель добре знала, бо каталася на ній не раз і не два. Хтозна-скільки разів, усі й не злічити. Там була така світло-коричнева родимка, подібна на гострий листок. То щасливий листок, казав Велюта, завдяки йому вчасно приходять мусони. Коричневий листок на чорній спині. Осінній лист уночі.

Щастя у тому щасливому листку виявилося недостатньо.

Велюта не мав бути столяром.

Велютою — тобто «білим» малаяльською — його назвали власне тому, що він народився такий чорний. Велютин батько, Велья Паапен, був з касти параванів і на життя заробляв тим, що видобував пальмовий сік. Одне око в нього було скляне: якось, коли він обробляв шматок граніту, з-під молотка вилетів гострий осколок і влучив йому прямісінько в ліве око.

Хлопчиком Велюта разом з батьком приносив до задніх дверей Аєменемського Дому кокосові горіхи, зірвані з пальм на присадибній ділянці. Параванів у дім Паппачі не пустив би. Та й ніхто не пустив би. Вони не мали права торкатися жодної речі, якої торкалися доторканні. Індуси та християни вищих каст. Маммачі розповідала Есті й Рахелі, що ще за її пам’яті, коли вона була дівчинкою, дехто насправжки сподівався, що паравани задкуватимуть поповзом із віником у руках і замітатимуть відбитки своїх ніг, аби лиш браміни чи сирійські християни не осквернилися, випадково ступивши у параванів слід. За часів Маммачі параванам, як і решті недоторканних, було заборонено ходити громадськими дорогами, одягатися вище пояса і носити парасолі. Розмовляючи, вони мали прикривати рот рукою, щоб не забруднити співрозмовника своїм нечистим віддихом.

Коли на Малабарське узбережжя прийшли британці, частина параванів, пелаянів і пулаянів (а серед них і Велютин дід, Келан) навернулася у християнство і вступила до англіканської церкви, намагаючись позбутися прокляття недоторканності. Їм уділяли трохи харчів і грошей, що мало правити за додатковий стимул. Через це їх прозвали «рисовими християнами». Вже незабаром вони збагнули, що потрапили з вогню та в полум’я. Їх змусили молитися в окремих церквах і мати окремі відправи й окремих священиків. Більше того, вони отримали особливий привілей: призначеного спеціально для них окремого єпископа-парію. Після проголошення незалежності виявилося, що жодних урядових пільг, як-от резервування робочих місць чи банківські позики під низький відсоток, для них не передбачено, бо ж офіційно, на папері, вони були християнами, а отже, перебували поза кастовою системою. Схоже, тепер від них вимагалося замітати свої сліди без віника. Або й узагалі не залишати жодних слідів.

Саме Маммачі, яка іноді приїжджала до Аєменема відпочити від Делі й імперської ентомології, першою звернула увагу на те, які неймовірно вправні руки має маленький Велюта. Йому тоді якраз сповнилося одинадцять, на три роки менше, ніж Амму. Він скидався на справжнього малого чарівника. З сухих пальмових гілок робив вигадливі іграшки — крихітні вітряні млини, брязкальця, мініатюрні коробочки для коштовностей; зі стебел маніоку вирізав досконалі човники, з горіхів акажу — фігурки. А тоді приносив їх Амму, тримаючи на розкритій долоні, щоб вона не мусила торкатися до нього, коли брала дарунок. Хоч Велюта був молодший за неї, та називав її Аммукутті — «маленькою Амму». Маммачі переконала Велью Паапена відправити його до школи для недоторканних, яку заснував її свекор, Пун’ян-Кунджу.

Велюті було чотирнадцять, коли до Коттаяма приїхав з Баварії Йоган Кляйн, представник тамтешньої столярської спілки; Товариство християнських місій запросило його на три роки навчати місцевих столярів. Щодня після школи Велюта сідав у автобус і їхав до Коттаяма, де потім до самого смерку працював у майстерні Кляйна. До шістнадцяти років він уже закінчив середню школу і вивчився на кваліфікованого столяра. Мав власний набір необхідних інструментів та набув суто німецької конструкторської кмітливості. Для Маммачі він виготовив з рожевого дерева обідній стіл у стилі баугаус і дванадцять стільців, а зі світлішого східноіндійського хлібного дерева —