Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Паппачі на той час уже помер. Чако розлучився. «Райським маринадам» було сім років.

Керала ледь дибала вперед, оговтуючись від голоду і посухи, спричиненої недостатньою кількістю опадів у мусонний період. Люди помирали. Боротьба з голодом мала стати головним пріоритетом будь-якого уряду.

Під час свого другого перебування на посаді прем’єра товариш Е. М. С. підходив до впровадження плану мирного переходу вже виваженіше і цим стягнув на себе гнів Комуністичної партії Китаю. Китайці розкритикували «парламентський кретинізм» Е. М. С. Намбудіріпада і звинуватили його у тому, що він «кидає людям подачки і таким чином притупляє свідомість мас, відволікаючи їх від революції».

Відтак Пекін перемкнув свою опіку на наймолодшу і найвойовничішу фракцію КПІ(м) — так званих наксалітів, які підняли збройне повстання у бенгальському селищі Наксалбарі. Селян вони організовували у бойові загони, експропріювали землю і виганяли землевласників, а для розгляду справ класових ворогів створювали народні суди. Наксалітський рух ширився цілою країною, сповнюючи жахом кожнісіньке буржуазне серце.

У Кералі наксаліти напустили ще більше тривоги й страху в і так уже напружену атмосферу. Вбивства почалися на півночі. У травні в газетах з’явилося розмите фото одного землевласника з Палґата, якого прив’язали до ліхтарного стовпа й відтяли голову. Голова лежала боком трохи віддалік, у темній калюжі чи то води, чи крові. Сказати напевне ледве чи вдалося б, адже світлина була чорно-біла. Зроблена у сірих передсвітанкових сутінках.

У розплющених очах убитого застигло здивування.

Товариш Е. М. С. Намбудіріпад («боягузливий пес», «радянська маріонетка») виключив наксалітів зі своєї партії і продовжував приборкувати загальний гнів, спрямовуючи його у парламентське русло.

Вулична демонстрація, яка вирувала навколо блакитного «плімута» того блакитного грудневого дня, була частиною цього процесу. Її організувала Траванкорсько-Кочинська марксистська профспілка. Їхні побратими у Трівандрамі мали пройти маршем до секретаріату і вручити самому товаришу Е. М. С. «хартію народних вимог». Оркестр, який звертається з петицією до свого диригента. Вимоги полягали у тому, щоб робітникам на рисових полях, які працювали по одинадцять з половиною годин щодня — з сьомої ранку до шостої тридцять вечора, — дозволили годинну перерву на обід. Щоб платню жінкам підвищили з рупії двадцяти п’яти пайс на день до трьох рупій, а чоловікам — з двох рупій п’ятдесяти пайс до чотирьох рупій п’ятдесяти пайс. Ще вони вимагали, щоб до недоторканних більше не зверталися, використовуючи назви їхніх каст, — наприклад, Ачу-параян, Келан-параван чи Куттан-пулаян, — а називали їх просто Ачу, Келан чи Куттан.

«Кардамонові королі», «кавові графи» і «каучукові барони» — давні, ще зі шкіл-пансіонів, приятелі — приїжджали зі своїх віддалених, усамітнених маєтків і попивали охолоджене пиво у Мореплавному клубі. Піднімали склянки. «Назви хоч як троянду…»[23] — примовляли вони і підсміхалися, намагаючись приховати дедалі сильнішу паніку.

Того дня у демонстрації брали участь партійні активісти, студенти і самі трударі. Доторканні та недоторканні. На плечах вони несли бочку з прадавнім гнівом, що запалав від свіжого ґноту. Тепер у тому гніві явно відчувався новий, наксалітський присмак.

Крізь вікно «плімута» Рахель помічала, що найгучніше в них виходить слово зіндабад. Бачила, як напинаються жили на їхніх шиях, коли вони його вигукують. І як міцно стискаються в кулаки руки з прапорами і транспарантами.

У салоні «плімута» було тихо та спекотно.

Страх Крихітки-кочамми скрутився на підлозі машини, ніби мокрий і липкий недопалок сигари. І то був тільки початок. З роками той страх розростеться так, що поглине її з головою. Саме він спонукатиме її замикати двері та вікна. Нагородить подвійною лінією волосся і подвійним ротом. Цей страх також мав давню, вікову історію. Страх позбутися свого майна.

Вона спробувала рахувати зелені намистини на своїх чотках, але ніяк не могла зосередитися. Раптом по вікну з розмаху ляснула чиясь розкрита долоня.

Стиснутий кулак гепнув по розпеченому блакитному капоті. Той тільки брязнув і розчахнувся навстіж. «Плімут» нагадував тепер кутасту блакитну тварину, яка випрошує їжу у відвідувачів зоопарку.

Хоч би булочку.

Або банан.

Уже інший стиснутий кулак знову гримнув по капоті, і той захлопнувся. Чако хутко опустив вікно зі свого боку й крикнув тому, хто це зробив:

— Дякую, кето! Валарей[24] дякую!

— Не треба стільки вдячності, товаришу, — озвалася Амму. — Це просто випадковість. Він не мав жоднісінького наміру тобі помагати. Сам подумай, ну звідки йому знати, що в цій старій машині б’ється віддане марксистське серце?

— Амму, — відповів Чако зумисне рівним і недбалим тоном, — сама подумай, може, час тобі вже припинити пхати куди треба і не треба свій перестарілий цинізм?

Салон «плімута» просякав мовчанням, наче губка водою. Слово «перестарілий» різонуло по вухах: так протинає м’яку тканину гострий ніж. Сонце судомно зітхнуло, проте й далі світило, ніби ніде нічого. У тім-то й клопіт з рідними. Як лікарі-садисти, вони добре знають, де болить найсильніше.

Якраз тієї миті Рахель і побачила Велюту. Велюту, сина Вельї Паапена. Свого найулюбленішого приятеля Велюту. Велюта йшов з червоним прапором. У білій сорочці й мунду, з сердитими жилами на шиї. Зазвичай він ходив без сорочки.

Рахель блискавично опустила своє вікно.

— Велюто! Велюто! — загукала вона.

Той на секунду завмер зі своїм прапором в руках і прислухався. Знайомий голос лунав там, де він зовсім не сподівався його почути. Рахель вистрибнула на заднє сидіння «плімута» і тепер виростала з вікна, ніби гнучкий і верткий ріг якогось машиноподібного травоїда. З фонтанчиком волосся, перетягнутого «токійською любов’ю», і в червоних пластмасових окулярах у жовтій оправі.

— Велюто! Івідай![25] Велюто! — жили на шиї виступили і в неї.

Він ступив убік і вмить розчинився у гніві, що клекотів навколо.

У салоні Амму крутнулася до доньки, сердито зблиснувши очима. Вона ляснула Рахель по литках: то було єдине, до чого вдалося дотягнутися зсередини. Литки і брунатні ступні у сандаліях фірми «Бата».

— Ану поводься пристойно! — крикнула Амму. Крихітка-кочамма втягнула Рахель назад. Та здивовано гупнула на сидіння і в першу секунду подумала, що вони просто не зрозуміли.

— То ж був Велюта! — усміхнено пояснила вона. — Він тримав прапор!

Той прапор чомусь справив на неї неабияке враження. Якраз гарна, підхожа для доброго приятеля річ.

— От мала дурепа! — не вгавала Амму.

Цей раптовий спалах гніву пришпилив Рахель до сидіння. Вона нічого не могла збагнути. Чому Амму так розсердилася? Через що?

— Але це справді був він! — спробувала ще раз Рахель.

— Замовкни! — гримнула