Читати книгу - "Полонений король обов'язково поверне своє, Камі Мир"

Якби вона просила золото, це було б надто просто. Але вона хотіла проникнути всередину системи, взяти до рук фінансові потоки королівства, вбудувати «Шепіт вітру» у серце палацу.

— Ти хочеш, щоб я віддав у твої руки скарбницю? — спитав я тихо, але в голосі пролунала сталь.

— Ні, звичайно, Ваша Величносте. — Вона повільно посміхнулася, схиливши голову набік. — Я хочу, щоб ти дав мені можливість робити гроші. І щоб мої люди були скрізь, де тече золото.

Вона не просто торгувалася. Вона відкрито йшла у наступ.

Я перевів погляд на аркуш із сумою. Потім знову на неї.

— І ти приведеш мою дружину до мене, якщо я дам тобі бажане? — спитав я, не зводячи з неї погляду.

У відповідь вона голосно засміялася. Не сухо і не стримано, а по-справжньому, до сліз.

Я мовчки чекав.

Заспокоївшись, вона оглянула мене з голови до ніг, усмішка ще не зійшла з її губ, але в очах читався тонкий інтерес.

— Ми інформаційна гільдія, а не якісь найманці, — нарешті сказала вона. — Наша робота — збирати та надавати інформацію. У окремих випадках ми забезпечуємо захист чи супровід. Привести її, а тим більше силоміць, я не зможу.

Я стиснув зуби.

— Не найкращий час для вірності принципам.

Її вираз миттю змінився.

Легкість у голосі зникла, поступаючись місцем сталевій серйозності.

— Принципи — це найголовніше у житті, що не можна зраджувати, — її голос став рівним, майже холодним. — Вони роблять нас тими, хто ми є. Якщо ти не розумієш цього, поясню інакше: максимум, який я можу тобі дати, — це інформація.

Я повільно вдихнув, відчуваючи, як усередині росте роздратування.

— Тоді яка користь мені вести з тобою розмову?

— Тільки я можу розповісти тобі про її минуле і найголовнішу слабкість.

Я примружився.

— Тобто, ти не знаєш, де вона?

Жінка посміхнулася, але тепер ця посмішка була іншою.

— Що вигідніше для тебе: витратити безліч сил та коштів на пошук тієї, кого не можу знайти навіть я, або отримати інформацію про те, що змусить її не лише повернутися, а й бути слухняною?

Вона витримала паузу, потім нахилилася трохи ближче.

— Вирішувати тільки тобі.

Нехай цього мені й замало, але краще ніж нічого. Хоч якісь зачіпки...

— Домовились.

Вона переможно посміхнулася, її очі блиснули прихованим тріумфом. Потім вона відкинулася на спинку крісла, ніби це був не напружений торг із королем, а звичайна угода, де її перемога була вирішена наперед.

Після цього вона підняла руку вгору і граційно змахнула кистю.

Я не встиг навіть запитати себе, що це могло означати, як усі співробітники, які перебували в приміщенні, синхронно покинули свої справи й мовчки вийшли.

Чітко. Без запитань. Без вагань. Кожен.

Незабаром у кімнаті залишилися лише ми двоє.

Жінка повільно нахилилася вниз, відкриваючи одну із прихованих ящиків під столом. Через секунду в її руці виявився пляшка бурштинового кольору. Я відразу відчув тонкий аромат прянощів і терпкої витримки.

— Візьми стілець у тому кутку і сідай, — сказала вона, недбало дістаючи дві склянки.

Вона спритно відкоркувала пляшку, розливаючи рідину рівно у дві порції.

— Розмова буде довгою.

Я трохи сповільнився, намагаючись осмислити різку зміну атмосфери.

Щойно ми торгувалися — холодно, напружено, майже на межі конфлікту. А тепер ця жінка, що казна-звідки взялася, раптом почала поводитися так, ніби ми старі друзі, що нарешті зустрілися через багато років.

Вона спокійно простягла мені склянку, в якій бурштинова рідина м'яко переливалася у світлі свічок, поки я переставляв стілець.

— Сідай, королю, сідай, не соромся.

Не варто дурити.

Вона зрадила свою партнерку, з якою працювала багато років, заради ресурсів. Вона не вагалася, коли попросила владу в обмін на інформацію. Їй не можна довіряти. Вона не мій союзник. Вона лише інструмент, який я використовую.

Як тільки я потягнувся до склянки, вона м'яко, але впевнено поклала на стіл переді мною сувій.

— Але перед цим розпишись ось тут.

Ця фраза різко повернула мене у реальність.

Я опустив погляд на пергамент.

Договір.

«Замовник обіцяє передати зазначену суму та надати посаду у термін одного місяця після отримання необхідної інформації. З підписом договір вважається дійсним і розірванню не підлягає» - наголошував рядок, за який я вхопився краєм ока.

— Що це таке? — спитав я рівно, не торкаючись паперу.

— Фіксація угоди, гарантія виконання обіцянки, — знизала плечима вона. — Ти отримуєш інформацію, я отримую платню. Усі залишаються задоволені й ніхто нікого не зрадить.

Я ковзнув поглядом по тонких, чітко виведених рядках, знову повертаючись до того самого рядка.

«Замовник обіцяє передати зазначену суму та надати посаду у термін одного місяця після отримання необхідної інформації. З підписом договір ставати дійсним та розірванню не підлягає»

Я читав далі, але нічого дивного в написаному не помітив.

— Ти справді думаєш, що я підпишу це без запитань?

Вона невдоволено закотила очі, відкинувшись у кріслі.

— Я ж не примушую тебе підписувати. — У голосі її почулася легка досада, але погляд залишався холодним. — Не подобається — двері у тому боці.

Я посміхнувся.

— Кумедно. — Я повільно провів пальцем краєм контракту. — Ти даєш мені єдиний шанс дізнатися правду, але при цьому вдаєш, що тобі все одно, підпишу я його чи ні.

Вона знизала плечима.

— Мені й справді все одно. — Вона відпила трохи янтарного напою зі своєї склянки, насолоджуючись смаком. — Ти або приймаєш умови, або йдеш у порожнечу, не знаючи, куди рухатися далі. Вибір завжди за тобою.

Я знову глянув на контракт.

Вона говорила із викликом, але в її голосі не було брехні.

Якщо я відмовлюся — я втрачу шанс дізнатися про слабкість дружини. Але якщо погоджуся...