Читати книгу - "Дух життя, Кіра Найт"

Місія почалася як звичайна розвідка. Замовник просив зібрати інформацію про місце, яке здавалося йому занадто тихим для покинутої бази. Це не перший мій рейд такого типу, тому я була впевнена, що нічого особливого там не знайду.

Але впевненість зникла, щойно я опинилася всередині.

Темний коридор з вибитими стінами тягнувся вперед. Неприємний запах цвілі й старого металу наповнював повітря. Я йшла повільно, оглядаючи кожен закуток, коли раптом відчула дивне поколювання в зап’ястях.

Мої браслети.

Вони ніби пульсували, ледь помітно світячись. Я зупинилася, піднявши руку, щоб роздивитися їх ближче.

— Що це за хрінь..?. — прошепотіла я, намагаючись не панікувати.

Відчуття тягнуло мене вперед, немов браслети знали, куди потрібно йти.

Я дійшла до масивних металевих дверей, які виглядали зовсім не на своєму місці. Старі, потемнілі від часу, вони були покриті різьбленням і символами, які здавалися дивно знайомими.

Тільки-но я доторкнулася до дверей, браслети знову засвітилися. І раптом механізм замка клацнув, ніби їхня енергія стала ключем.

— Таааак, це вже не просто завдання..  — пробурмотіла я, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

За дверима відкрився невеликий склад. Стіни були заставлені полицями зі зброєю. Серед арсеналу лежали мечі, арбалети, кинджали і навіть кілька автоматів. Але мою увагу привернув один предмет у центрі кімнати: масивний футляр, на якому мерехтів той самий символ, що й на моїх браслетах.

Я наблизилася й обережно відкрила його. Всередині ж була … книга.

Тільки-но я доторкнулася до футляра, браслети на моїх зап’ястях почали трансформуватися. У руках з’явився меч, який випромінював знайому енергію.

Я завмерла.

Картина перед очима ніби роздвоїлася. На мить я побачила себе в іншій реальності: я в бойовій формі, стискаю ці ж самі браслети, які лежать ефесами в моїх руках і перетворюються то на клинки, то на вогнепальну зброю.

«Я це вже робила. Бляха, це правда! Я цим жила», — пролетіло в голові.

Картинка зникла, залишивши мене одну з тремтячими руками й гострим відчуттям втрати.

Чому я знаю, як це працює? Чому це відчувається як частина мене?

Відповідь була очевидна, і вона була лише одна. Це був мій сховок. 

Я взяла книгу, відкрила першу сторінку й побачила стародавні записи. Мова здавалася невідомою, але символи викликали примарне відчуття: ніби я колись уже читала це.

— Це вже хоч щось..  — прошепотіла я в тишу кімнати.

Після місяців пошуків - найманці або повертались з порожніми руками, або безслідно зникали. Ніби моє ж минуле не хотіло, щоб я знайшла його. 

На зап’ястях браслети знову пульсували, ніби відповідали: «Це початок».

Я вийшла зі складу, обтяжена не тільки новою зброєю, а й цілим штормом питань, відповіді на які я мала знайти, ким би я не була в минулому.

За два дні я сиділа за столиком у своєму барі, перебираючи папери, які не мали жодного сенсу. Нотатки, старі рахунки, вирізки з газет. Усе це було спробою зібрати хоча б якісь крупиці інформації докупи.

Коли двері прочинилися, я навіть не підняла голови. Порив холодного повітря приніс із собою запах дощу, який щойно почався. Хтось зайшов і кинув щось на барну стійку.

— Гей, Роуз! — окликнув мене Рік, мій другий бармен який сьогодні підміняв Аніку. — Тобі лист.

Лист? Зараз? Мої брови мимоволі злетіли вгору, але я взяла конверт, нахмурившись.

Він був простим, без марок чи адреси, тільки моє ім'я: Роуз. Чорнило трохи розпливлося від вологи, але напис був чітким.

— Хто приніс? — запитала я.

— Хлопчик із ринку. — відповів Рік, витираючи келихи. — Сказав, що якийсь чоловік заплатив за доставку, дав лист і цю адресу.

Я кивнула і повернулася до свого столу, де розкрила конверт. Усередині був лише один аркуш, з написаним від руки текстом.

“Тебе помітили. Вони знають, де ти. Будь обережною. Тікай, доки не пізно."

Листа підписали лише однією літерою — Д.

Я нахмурилась, роздивляючись кожен рядок. Почерк був розмашистим, упевненим, але трохи розхитаним, ніби людина писала поспіхом.

— Дивний лист? — поцікавилась Рік, зауваживши мою зосередженість.

— Ага, — коротко відповіла я.

Поставивши листа поруч, я задумалась. Хто цей "Д"? І що значить "вони знають, де ти"? Це якесь непорозуміння, чи, можливо, хтось просто вирішив пожартувати?

Усередині мене зародилася легка напруга, але я відмахнулася від неї. Хтось хоче мене налякати? Не на ту напали.

Я повернула лист у конверт і поклала його до кишені.

— Нічого серйозного, — відповіла я, насупившись. — Мабуть чийсь жарт.

Але глибоко всередині я вже знала, що це не так. Щось у цих словах відгукнулося у пам'яті, навіть якщо я не могла цього пояснити.

— Я принесу ще ром з підвалу. — я швидко змінила тему, піднімаючись зі стільця.

— Роуз, точно все гаразд? Я можу чимось допомогти? — його голос став трохи серйознішим, у ньому з’явились нотки стурбованості.

— Не хвилюйся, все добре.

Я всміхнулася, хоча в голові була зовсім інша картина.

Вони знають, де ти.

Ці слова лунали в моїй голові знову і знову.