Читати книгу - "Коли поруч Марічка, Тіна Волф"

Коли вони нарешті вийшли з ресторану, нічне місто вже повністю поглинуло денне світло. Вулиці мерехтіли вогнями ліхтарів, які відбивалися у вологих після недавнього дощу калюжах, створюючи ілюзію зоряного неба під ногами. Марічка, відчуваючи легку прохолоду вечора, мимоволі обійняла себе руками.

— Можна? — тихо запитав Артем і не чекаючи формальної відповіді, він обережно зняв свою легеньку куртку й дбайливо накинув її на плечі Марічки.

— Ти зараз виглядаєш зовсім як герой романтичного фільму, — з усмішкою сказала вона, закутуючись у його куртку, яка пахла його парфумами та чимось таким знайомим і затишним.

— І в якому жанрі наша історія? У комедії, де я постійно потрапляю в незручні ситуації, чи в мелодрамі з неминучим щасливим кінцем?

— У моїй найулюбленішій історії, — прошепотіла вона, її голос звучав м’яко та щиро.

А потім вона взяла його за руку. Її долоня лягла в його долоню довірливо й тепло, як робить це дитина, яка повністю впевнена в тому, хто йде поруч.

І в цей момент Артем відчув, як усі його попередні сумніви та невпевненість розвіялися, мов ранковий туман під першими променями сонця. Він був поруч із нею і це головне та єдине, що мало значення.

Ніч закутала місто у свої темні обійми. Повітря було напрочуд свіжим і чистим. Артем і Марічка йшли повільно, немов боячись розплескати чарівну мить цього вечора. Кожен їхній крок здавався навмисно уповільненим, щоб якомога довше насолоджуватися спільною тишею та відчуттям близькості.

— Може, ще трохи пройдемося? — несміливо запитала Марічка, її голос звучав м’яко в нічній тиші. — Зовсім не хочеться, щоб цей вечір закінчувався так швидко.

— Я тебе хоч на край міста проведу, якщо тільки попросиш, — усміхнувся Артем, його очі сяяли в світлі вуличних ліхтарів.

— А якщо скажу — на край світу? — з лукавою посмішкою підтримала вона його тон.

— То доведеться терміново придбати нову пару зручних кросівок, — жартівливо відповів він. — І, звісно ж, незамінний термос із міцним чаєм у дорогу.

Вони йшли поруч, повністю поринувши в приємну тишу, яка не потребувала слів. Для Артема це було дивне, але водночас чудове відчуття. Невпевненість, яка довгий час тихим шепотом отруювала його думки, здавалося, нарешті відступила. На її місце прийшла чітка, мелодійна музика, що звучала десь глибоко всередині, задаючи ритм його крокам поряд з Марічкою. На розі освітленої ліхтарем вулиці вона зупинилася, її обличчя в м’якому світлі виглядало особливо ніжним.

— Ми вже прийшли, — тихо сказала вона, її погляд зустрівся з його. — А ти…

— А я ще трохи постою тут, — перебив її Артем, не відводячи від неї очей. — Щоб переконатися, що ти точно дійдеш до свого під’їзда.

— Ти завжди такий… турботливий? — вона грайливо примружила очі, на її губах з’явилася спокуслива посмішка.

— Тільки тоді, коли закоханий по самі вуха, — з глибокою щирістю відповів Артем, і його серце зробило ледь помітний стрибок.

Марічка злегка піднялася навшпиньки, її рух був легким і граціозним, і ніжно поцілувала його в щоку. Теплий дотик її губ і п’янкий аромат її парфумів миттєво закарбувалися в його пам’яті, викликаючи відчуття першого весняного дня після довгої, холодної зими.

— Добраніч, Артеме.

— Добраніч, моя… Марічко, — промовив він тихо, насолоджуючись цим новим, таким солодким звертанням.

Вона зробила кілька кроків у напрямку свого будинку, потім обернулася і легко махнула йому рукою, її силует зник за дверима під’їзду. Артем стояв нерухомо ще деякий час, вдивляючись у темну браму, за якою зникла Марічка. Образ її легкої постаті, її прощальний помах руки знову і знову прокручувалися в його уяві, як улюблена мелодія. На губах застигла ніжна посмішка, а в грудях розливалося тепло, якого він не відчував уже дуже давно.

Потім він повільно опустив руку, якою несвідомо торкався щоки, де залишився ледь відчутний слід її поцілунку. Запах її парфумів все ще витав у прохолодному нічному повітрі, п’янкий і солодкий спогад про цей особливий вечір.

Він глибоко вдихнув свіже нічне повітря, наповнюючи ним легені, і відчув, як разом із ним у нього вливається нова енергія, впевненість і… надія. Так, саме надія. На щось більше, ніж просто випадкові зустрічі та незграбні розмови біля клініки. На щось таке ж тепле і справжнє, як той короткий дотик її губ.

Погляд його ковзнув по куртці, яку він все ще тримав у руках. Легка тканина зберігала тепло її тіла, і Артем мимоволі притиснув її ближче до себе, ніби обіймаючи саму Марічку.

Він нарешті зрушив з місця, ступаючи легко й упевнено. Вулиці вже майже спорожніли, лише поодинокі вогні вікон світилися в темряві. Але Артем не відчував самотності. У його серці жило світло, запалене Марічкою, і воно освітлювало його шлях.

Йдучи додому, він подумки знову і знову переживав кожну мить їхнього вечора — її сміх, погляд, щирі слова. І в кожному спогаді знаходив підтвердження того, що його почуття були взаємними. Можливо, все тільки починалося?! І ця думка наповнювала його нестримним, тихим щастям.