Читати книгу - "Коли поруч Марічка, Тіна Волф"

Новий ветеринарний лікар у клініці з’явився так несподівано, ніби його телепортували прямо зі сторінки глянцевого журналу. З ідеально викладеним волоссям, такою білосніжною усмішкою, що могла б засліпити крота, і шкіряною курткою, яка, здавалося, випромінювала не просто запах шкіри, а концентрований аромат самовпевненості, приправлений нотками «я знаю, чого хочу».

Його звали Марк.

Високий, як модель з реклами кормів для дуже елітних котів, з коротко стриженим темно-каштановим волоссям, що блищало, мов відполіроване червоне дерево, і пронизливими сірими очима, в яких, здавалося, відображалися всі відтінки скандинавського неба. І звісно ж, його фірмова родзинка — борідка, підстрижена з такою ювелірною точністю, ніби кожен волосок проходив особистий кастинг у майстра-барбера. Його манера говорити була окремим видом високоінтелектуальної вистави. Він не просто розмовляв — він декламував, його репліки звучали як поезія у виконанні професійного читця, з обов’язними паузами, щоб слухач встиг не лише почути, а й глибоко усвідомити всю глибину сказаного. І кожна фраза мала такий присмак, ніби він щойно зійшов з рекламного ролика елітних парфумів, де замість слів лунали лише багатозначні погляди та елегантні жести.

У свій перший робочий день Марк не просто увійшов до клініки — він здійснив ефектну появу, гідну голлівудської зірки, що запізнилася на власний бенефіс. Привітався з кожним, ніби вони разом ходили в дитячий садок (хоча більшість бачила його вперше в житті), і одразу ж магнітом притягнувся до головної перлини клініки — Марічки.

— Привіт, Марічко, — промовив він, злегка примружуючись, ніби споглядає неймовірної краси захід сонця десь на узбережжі Тоскани, хоча насправді в кабінеті просто безпорадно миготіла стара люмінесцентна лампа. — Я твій новий колега, ветеринарний лікар. Але для тебе… просто Марк.

— Ага, дуже приємно. Просто Марк, — відреагувала Марічка, зберігаючи професійну стриманість. У цей момент її більше хвилював її чотирилапий пацієнт — сивий мопс на прізвисько Бублик, який саме вирішив продемонструвати свій глибокий кашель прямо на стетоскоп.

Але Марка, здавалося, не зупиняли навіть кашляючі мопси.

— Я чув, ти тут найкраща, — продовжив він свою атаку чарівністю, злегка нахилившись до неї так, щоб хмара його парфумів могла повністю заполонити її нюхові рецептори, немов тепла хвиля впевненості в собі. — Кажуть, серце у тебе ніжніше, ніж у тримісячного кошеняти, яке щойно прокинулося після солодкого сну.

— Цікаво, і хто ж це «каже»? — здивувалася Марічка, машинально витираючи серветкою слиз з носа Бублика, який, здавалося, вирішив влаштувати персональний фонтан.

— Ну… я. Просто зараз. Бо відчуваю. Інтуїція, знаєш таке? Це як шосте чуття…

І саме в цей драматичний момент у двері, задихаючись і ледь не зносячи косяк, влетів Артем — в одній бахілі, бо друга бахіла чомусь вперто відмовлялася займати своє законне місце на іншій нозі й безпорадно теліпалася з його рюкзака, наче переможений прапорець.

— О, привіт, Артеме, — промовив Марк з такою доброзичливою усмішкою, ніби вони були найкращими друзями з дитинства (хоча Артем підозрював, що Марк знає його не більше п’яти хвилин). Він явно намагався зіграти роль мудрого старшого брата, хоча ніхто його про це не просив. — Може, збігаєш за кавою? Ми тут з чарівною Марічкою якраз обговорюємо дуже важливі речі.

— Я… я… шприци… приніс… — пробурмотів Артем, відчуваючи, як його внутрішній критик вже починає писати розгромну рецензію на його щойно сказану фразу.

— О, як романтично, — підморгнув Марк, від чого Артем ледь не впустив свій цінний вантаж. — Я, до речі, одразу помітив, що ти такий… знаєш… хлопець, який завжди десь поруч, але… не дуже помітний. Такий собі тіньовий герой нашого ветеринарного серіалу.

Артем видавив з себе щось схоже на криву посмішку, а Марічка відвернулася, судорожно стискаючи губи, щоб не розреготатися прямо Марку в обличчя. Вона, звісно, чудово бачила, як Артем відчайдушно намагається не перетворитися на купу знервованих атомів, а Марк поводиться, як павич на міжнародному показі мод, але спостерігати за цим було одночасно і смішно, і моторошно незручно.

— Марічко, а ти вже встигла сьогодні пообідати? — запитав Марк, не здаючись. — Бо я ось подумав, що ми могли б сходити… ну, так, у професійній обстановці… обмінятися цінними думками про новинки в області ветеринарної медицини і, звичайно ж, поговорити про сенс життя.

— Я взяла з собою контейнер з гречкою, — просто відповіла Марічка, повертаючись до свого мокроносого пацієнта.

— Гречка? О, я теж ціную здорове харчування! Але така чарівна жінка з таким неймовірним шармом просто зобов’язана іноді дозволяти собі щось більш… французьке. Скажімо, повітряний круасан із вишуканим смаком.

Артем, який випадково почув цей діалог, тихо вдарив себе шприцом по лобі, подумки додаючи: «І заберіть мене звідси, будь ласка».

***

Але Марк не збирався здаватися без бою. Він продовжував свою наполегливу «осаду» Марічки, влаштовуючи абсолютно «випадкові» дотики до її плеча, залишаючи на її робочому столі записки з глибокодумними цитатами про кохання (наприклад: «Пам’ятай, справжнє кохання лікує набагато краще, ніж будь-які ліки»), і навіть одного разу приніс їй у горщику кактус із багатозначним коментарем:

— Це як мої почуття до тебе, Марічко — колюче на перший погляд, але всередині живе справжнє, палке життя.