Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

за нами. Дівчинка поставила мене на землю поблизу того місця, де росли карликові яблуні. Я не зміг втриматися, щоб не пожартувати стосовно схожості між карликом та цими деревами. Він злісно посміхнувся і, дочекавшись моменту, коли я опинився під однією з яблунь, почав трусити дерево. Яблука – кожне з бристольську бочку – попадали вниз із оглушливим гуркотом, а одне з них ударило мене у спину, збивши з ніг. Я ледь уцілів, але все-таки попросив королеву вибачити коротуна, тим паче що сам підштовхнув його до негожого вчинку.

Іншим разом Глюмдалькліч ненадовго залишила мене самого на садовій галявинці – її якраз відволікла вихователька. Зненацька набігла хмара, пішов град, і сильний вітер повалив мене на землю. Градини завбільшки з тенісний м’яч падали на мене з такою силою, що, намагаючись урятуватися, я поповз рачки й заховався на грядці з кмином. Я був такий побитий, що провів у ліжку днів десять.

У тому ж таки саду зі мною трапилась інша, набагато небезпечніша пригода. Якось Глюмдалькліч, піддавшись на мої умовляння, залишила мене самого, вийнявши зі скрині, й ненадовго пішла. Ми обоє вважали, що я в безпечному місці. Але щойно я присів на траву, щоб заглибитися в меланхолічні спогади, до мене зненацька кинулася кошлата болонка палацового садівника, схопила за комір і понесла до хазяїна. Глюмдалькліч була далеко і не могла чути мого лементу. Нарешті пес, який дуже пишався собою, поклав мене перед садівником. Бідному старому з переляку відібрало мову, але потім він, хоча руки його й трусилися, підняв мене, допитуючись, чи все зі мною гаразд. Я відповів, що цілий та неушкоджений, а його пес так добре вихований, що не поранив мене й навіть не зім’яв мого одягу. Глюмдалькліч була дуже засмучена й налякана цією пригодою. Ми вирішили тримати все в таємниці, одначе відтоді моя нянечка не випускала мене з очей.

Це мене не влаштовувало – іноді мені кортіло побути на самоті. Отже, я став хитрувати. Якось я сказав Глюмдалькліч, що хочу подивитися на рідкісну квітку, і повернув з доріжки. Над садом кружляв шуліка, і мій рух одразу ж привернув його увагу. Він кинувся на мене й напевне уніс би в пазурах, якби я не відбився від птаха грубезною палицею. Іншим разом я примудрився провалитися по шию в кротову нору. Я насилу вибрався звідти, і мені довелося вигадати якусь безглузду історію, щоб пояснити, чому мій костюм такий брудний. Траплялись і по-справжньому прикрі пригоди: якось, прогулюючись разом із дівчинкою, я так замислився, що перечепився через мушлю равлика, впав і вибив ногу.

Важко сказати, чого було більше в моїх самотніх прогулянках садом – насолоди чи принижень. Навіть крихітні пташенята не відчували страху, коли я з’являвся, а дорослі птахи просто не звертали на мене уваги. Ніколи не забуду, як один нахабний дрізд вирвав у мене з рук шмат пирога. Коли я намагався спіймати якусь пташину, вона оберталася, прагнула дзьобнути мене в голову, а потім, ніби нічого не сталося, поверталася до своїх справ. Соромно згадувати один випадок, але тут уже нічого не вдієш. Розлютившися за те, що навіть птахи вважають мене мізерною комашкою, одного разу я безшумно підкрався до коноплянки й запустив у неї товстим дубцем. Я влучив, і птах упав як мертвий. Я схопив його за шию та потяг за собою, щоб похвалитися здобиччю перед Глюмдалькліч. Однак мій тріумф тривав недовго. Оглушений птах прийшов до тями і почав відчайдушно битися в моїх руках. Він бив крилами та дзьобом із такою силою, що мені довелося б випустити його, якби не підбіг слуга. Того дня за наказом королеви на обід мені подали смажену коноплянку. Вона виявилася більшою за нашого лебедя, але геть неїстівною.

Я не полюбляв ходити в гості до придворних дам, віддаючи перевагу її величності. Фрейліни поводилися зі мною безцеремонно, як із лялькою: обмацували, роздягали й одягали, цілували. Від запаху їхніх парфумів я майже непритомнів, а від фривольних зауважень мене корчило. Зрештою я вмовив Глюмдалькліч більше не носити мене до кімнат цих леді.

Королева ж завжди була привітна до мене і дуже турботлива. Вона постійно питала, чи не сумую я за батьківщиною, і намагалася за будь-якої нагоди розважити мене. Одного разу, помітивши, що я сумний, вона запитала, чи вмію я керувати вітрилом, чи добре веслую та чи будуть такі вправи корисні для мого здоров’я. Я відповів, що хоча й служив корабельним лікарем, у важкі хвилини мені не раз доводилося виконувати обов’язки простого матроса. Після чого поцікавився: навіщо її величності треба це знати, якщо навіть найменший човник у цих краях не менший за англійський військовий корабель. Королева запропонувала палацовому теслі змайструвати за моїми кресленнями крихітну шлюпку. Днів за десять човен був готовий та споряджений усім необхідним. Суденце мало дуже гарний вигляд, і королева була в такому захваті, що відразу ж побігла показати іграшку королю.

У величезний цебер напустили води, а мене посадовили в шлюпку, щоб я продемонстрував свій хист. На жаль, із цього нічого не вийшло, оскільки в тісній посудині не було де повернутися. Тоді королева наказала вигострити з міцного дерева корито триста футів завдовжки, п’ятдесят завширшки і вісім завглибшки. Щоб не було течі, корито добряче просмолили, потім поставили біля стіни в одній з кімнат палацу та наповнили ущерть чистою водою.

У цьому водоймищі я часто займався веслуванням. Вигадка її величності припала мені до серця, а вже яке задоволення від моїх вправ діставали придворні – годі й казати! Іноді я ставив вітрило, а фрейліни своїми віялами здіймали вітер. Після цих розваг Глюмдалькліч забирала човен і вішала його на цвях, щоб просушити.

У моєму досить стерпному житті відбувалися різні події – іноді кумедні, а часом і небезпечні. Одна з них ледь не коштувала мені життя. Якось паж спустив мій човен на воду, а котрась покоївка підняла мене, щоб посадити на суденце. Я прослизнув у неї між пальцями та неодмінно б розбився, впавши з висоти сорока футів, якби не зачепився штанами за шпильку в корсажі переляканої на смерть жінки. Так я і висів головою донизу, поки на її крик не прибігла Глюмдалькліч.

Іншим разом слуга, одним із обов’язків якого було що три дні наповнювати корито свіжою водою, не помітив, як туди потрапила величезна жаба. Що тут почалося! Виринувши, ця тварюка стрибнула в мій човен і ледь не потопила його. Потім жаба, яка смерділа слизом, почала кидатись як божевільна, обливаючи мене потоками води, ніби в неї на меті було остаточно мене згубити. Огиднішої, бридкішої істоти я не зустрічав. Проте я з нею впорався – двох точних ударів веслом вистачило, щоб вигнати жабу з корита. Але й плаванню моєму настав кінець. Я змок до рубця і надзвичайно засмутився.

Одначе найсерйознішу небезпеку становила жахлива мавпа, що належала помічникові кухаря. Глюмдалькліч іноді залишала мене самого в наших кімнатах, вийнявши зі скрині. Мені набридало весь час сидіти у своєму ляльковому будинку, і я залюбки вирушав мандрувати величезними кімнатами. Якось сонячним ранком дівчинка ненадовго вийшла у справах і забула причинити вікно. Я щойно влаштувався повалятися на вишитій серветці на столі, аж раптом почув неймовірний галас – нашою кімнатою стрибала й верещала кошлата мавпа, яка, вочевидь, потрапила сюди крізь віконце. Стривожившись, я позадкував, тихо шаснув у свою скриню та причинив за собою двері. Але ключа на місці не було – його унесла Глюмдалькліч у кишеньці свого фартуха. Мавпа з диявольським вереском стрибнула на стіл, і тут