Читати книгу - "Синій зошит"

«А повсюдно, де не обернешся…»

«А чому Його не видно?»

«Ти молоко п’єш?»

«П’ю».

«А масло в ньому видиш?»

«Ні».

«Так і Бог розсіяний по всьому життю…»

«Діду, чому у вас сумні очи?»

«Я видів надто много людей. Більше, ніж дерев».

Ще дечому навчив мене Ліс. Ловець грізний і без стрільби. Тиша — грізна зброя. Тиша і холодна кров. Так і в нелісовому житті.

Не обтяжуйте себе всякою марницею. Не стриножуйте вільну ходу. Легке й вітер несе.

Віщую я проминуле в будучному. З-помежи іншого нерідко питають:

«І що буде в кінці?»

«Світло. Правда, чорне…»

«Звідки знаєте?»

«Пам’ятаю, що було на початку…»

Довіряй собі на кожному кроці. Не смієш не довіряти дарованим Богом силам. І смієш замість Нього судити себе.

Розповідати — пусте. Инше діло — розказувати так, щоб кликати.

Всі наші слова головні — або поклик, або розрада.

Два рушії потуги в рятівній рівновазі штовхають нас уперед. Се думки: «Хтось живе ліпше, ніж я» і «комусь гірше, ніж мені». Однакової сили потуги розвитку і самозбереження, бо в строкатому світі людей завжди знаходиться приклад захоплення і приклад самовтішання. Так і виживаємо, так і підносимося над собою.

Залізна сокира не рубала б дерево, якби дерев’яне руків’я не підштовхувало її в зад.

Коли мовчкуватий Чан Бао не знаходив слів, аби мені щось роз’яснити, казав: «Нехай твоя думка стрінеться з моєю думкою — і стануть посестрами…»

Що довше ми були з ним разом, то більше розумілися без слів.

«Коли нема тобі відповіді — сідай на камінь, — радив Кукумир, сам порослий мохом, як давній камінь. — Камінь мовчить — і ти мовчи. Камінь слухає — і ти слухай. Камінь знає більше. Камінь вічний».

Лови день

Лови день. Якщо час не йде за тобою, йди ти за часом. Буває, із ста днів тобі послужить лише один.

Лови його — той день.

Кажуть, вічности немає. Як немає?! Позаду вічне минуле, попереду — вічне майбуття.

«Діду, ви говорите дивні речі…»

«Ба, а яка занятність у тому, щоби говорити про речі, котрі всім відомі?»

Робота, передусім, творить нас. Кождий із нас — син свого діла.

«За сто сльозин дістанеш усмішку, — казав батоно Іларій. — За сміх же плачем не карають».

Крихти досвіду зчаста обертаються то зерном, то половою. Єдине сито для чистого просіву — всеочищаюча любов.

Знав я одного в таборі, що ключ носив на шиї. Такий величенький, витертий тілом до блиску. І що тут відмикати?! Даючи йому мильце в лазні, я запитав:

«Від чого ключ носиш, неборе?»

«Від свого дому», — сказав чоловік.

«Се добре. Вернешся, прийдеш — одімкнеш…»

«Не відімкну».

«Чому?»

«Німці спалили дім, коли я воював… А ключ лишився».

Я не спитав його, для чого ж тогди носити сей ключ на шиї. Я розумів.

Людям марно щось доказувати. Та й не варто. Бувало, в ущелинах Дагестану я ловив ящірок і змій. Одні говорили, що я їх їм, другі — що направляю з них ліки, треті — що чаклую на їх шкірах та нутрощах. А я просто мав таку працю від експедиції, бо розумівся на сьому. Знав, якою травицею, яким посвистом винадити плазунів із нори і піддіти рогачкою в міх. Всього-на-всього.

Людський поговір не переломиш, людську облуду не розсієш.

Не бійтеся, коли з вас сміються. Нехай собі. Гірше, коли плачуть над нами.

Коли тяжко нести тягар, його скидають з горба. Ба навіть, коли змиєш бруд і піт, пострижешся і зголиш бороду — вже якесь облегшення. Зголюй «бороду» вчорашнього дня! І людині, і цілому народу се варто вирозуміти. Покиньмо в минулому тягарі історичної пам’яти — тогди облегшено вступимо в нову добу.

Над прірвою жури довіряймо Всевишньому. Він або піймає, коли будемо падати, або навчить нас літати.

Коли душа з Небом — руки стають крилами.

Наприкінці свого рішенця на зоні я був лазебником. Оту повинність мені вділили, як пом’якшення за те, що вздоровляв тюремників та їх рідню. Таким чином, я міг помагати й многоті покалічених каторжан, що не мали помочі від тюремного шпиталю. Сіромах косила цинга; надто людей, розніжених на волі, можновладних, інтелігенцію. З хвої, лишайників, мохів, кори і пташиного посліду я робив для них підживу. Дурноту з грибів та ягід вимінював на свинячу кров, шкіру і ратиці з різницької. Се підкріпляло упалих на силі. Так я поклав на ноги й одного хлопчину з Криму. Два дні пролежав мерцем на шконці, потягнули його загрібати під сніг. А очи не скляні, втямив я, очи на морозі в’януть. І відніс ще теплий кістячок до лазні. Відпарив, відігрів, обтер живною оливою, поїв варивом із дикої птиці, підгодовував оріховими кашками. Ожив молодюк, а по весні вернулася в тіло й душа. Назвався, сказав, що ботанік із Ялти, визнавець славного Мічуріна. Радо розказував про свої досліди в садах.

Прийшов час вертатися йому в барак. «Іди здоров, кажу, пильнуй себе, бо вдруге смерть не обдуриш».

Став той розгублений за порогом і питає: «Чим би я вам у віддяку поміг своїм хистом?»

«Прищепи вишню на карельську березу, — кажу з посміхом. — Дуже мені тут бракує вишневого цвіту…»

Пофіглював я і забувся в роботі. А якогось досвітку виходжу за дровами, аби затеплити піч, — і очи мені білим застелило. Не сніг, не дим і не туман — цвіт! Нужденна, покручена морозами береза коло призьби вся кипить цвітом. Божа показія! Звідки, як, чому?! Крадуся ближче — направду квітки, як вишневі. А пахнуть дурноп’яно. Блекота! Цвіт поприв’язуваний тоненьким мідним дротом із батареї… Ходив я в роботі дворищем і з кожного кінця озирався на деревце. І тішився, і