Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Але я аж ніяк не збиралася приймати його «ні». Воно послужило мені стимулом. Я склала довгий перелік ідей для колонки. Я надрукувала шість різних зразків і вступну статтю. Це було зухвало, але що мені лишалося? Я ретельно підготувалась, у тому числі й морально, і показала редактору свої роботи. Та він усе одно відмовив. Я плакала всю дорогу додому. Мій чоловік Брюс (тоді ще просто мій друг) узяв мене за руку, втер мої сльози і сказав: «Отже, який наступний крок до твоєї мети?»

Наступний крок? Брюс теж не приймав відповідь «ні». Він у мене затятий оптиміст. Є така історія про двох близнюків. Один із них народився оптимістом, другий — песимістом. Психіатр, який намагався зрозуміти їхню природу, помістив хлопчика-песиміста в кімнату, заповнену іграшками, і спостерігав, що ж станеться. Дитина почала скиглити, а потім розплакалась. Тоді психіатр помістив оптиміста у хлів, заповнений кінським гноєм, і дав йому лопату. Пройшло декілька годин, а хлопчик-оптиміст усміхався і швиденько розгрібав гній. Чому він так радів? Хлопчик пояснив: «Якщо тут так багато гною, то десь має бути і поні».

Це про Брюса. Якою б кепською не була ситуація, він завжди шукає поні. Він не міг допустити, щоб я відмовилася від своєї мрії через чиєсь «ні». Він завжди каже, що немає такої відповіді, як «ні», просто треба знайти спосіб перетворити її на «так».

І тоді я вирішила — я колумністка. У мене просто ще немає своєї колонки. Тому я розгрібала гній, шукаючи свою колонку. Як тільки з’являлася якась можливість, я писала розповіді. У День близнюків (цього завдання бояться всі репортери) я написала про те, як воно побувати на фестивалі самій, без близнючки. У Всесвітній вегетаріанський день я розповіла про те, як це — святкувати День подяки з горіхово-овочевим хлібцем замість індички.

Із часом я таки достукалася до редактора. Він сказав «так». Я веду колонки з 1994 року — саме тоді він нарешті відчинив двері, у які я невпинно стукала.

Я щодня щипаю себе, щоб пересвідчитися, що не сплю. Я маю роботу своєї мрії. А все тому, що не хотіла приймати відповідь «ні» і продовжувала розгрібати шлях до своєї мети.

Урок 21. Запаліть свічки, застеліть гарну постіль, одягніть вишукану білизну. Не тримайте їх для якогось особливого випадку, адже кожен день особливий

Мої свічки більше не припадають пилом. Хоча колись, зізнаюся, була в мене така звичка. Друзі дарували мені чудові ароматичні свічки: кориця і яблуко, ваніль, осінні прянощі, ароматичні композиції «спокій», «любов» і «гармонія», прикрашені листочками та пелюстками троянд. Але я ніколи їх не запалювала. Мені було шкода їх використовувати, от вони й припадали пилом, місяць за місяцем, рік за роком. Якось мені подарували свічку в скляній кулі, обрамлену гілочками лещиці.[Лещиця — багаторічна трав’яниста рослина з дрібними білими квітами.] Декілька років я берегла її, а одного дня, поки витирала пилюку, віск розтанув на сонці.

Тепер я вже не тримаю свічок для якогось особливого випадку. Я виросла, читаючи колонку маминої улюбленої колумністки Ерми Бомбек. Вона була першою колумністкою, яку я читала. Домогосподарка з видатним почуттям гумору — лише Ерма вміла справді розсмішити мою маму. У мами були всі її книжки. Коли Ерма захворіла на рак грудей, її розповіді стали ще дотепнішими. Два роки потому через генетичну хворобу в неї відмовили нирки, і після трансплантації вона померла.

В одному зі своїх найкращих дописів Ерма розмірковувала над тим, щó вона хотіла б зробити по-іншому в житті, якби їй випала така можливість. Щоразу, коли дочитувала цю колонку, я обіцяла собі дотримуватись її порад.

Я вирішила припинити перевіряти свою електронну пошту, коли розмовляю з мамою по телефону, не робити декілька справ водночас і час від часу відриватися від мобільника, щоб насолоджуватися пейзажем за вікном. Я пообіцяла собі більше часу проводити надворі і не перейматися тим, що від дощу в мене крутиться волосся, а чубчик прилипає до чола.

Також я хотіла частіше розпалювати камін, не думаючи про те, як холодно буде потім чи скільки диму стане у вітальні. А ще я вирішила бути більш спонтанною зі своїми друзями і погоджуватися повечеряти з ними, навіть якщо вони запрошують в останню хвилину. Я постановила менше говорити про себе і більше цікавитися тим, що відбувається з ними. Проте мені ніколи не вдавалося виконати власні обіцянки і змінитися. Доки не захворіла на рак.

Коли мені був сорок один рік, я виявила ґулю завбільшки з виноградину у правій груді. Друга стадія, пухлина, яка швидко збільшується. У результаті я стала лисою, слабкою і виснаженою після двох операцій, чотирьох курсів хіміотерапії і шести тижнів щоденного опромінення. Але я вижила. І мусила почати нове, яскраве й неповторне життя.

Рак став для мене серйозним стимулом. Він спонукав мене зняти цінник з нового набору білизни й одягти ту чорну мереживну комбінацію. Відкрити шкатулку з перлами і носити їх. Розпалити камін. Використати кульки з олією для купання, доки вони не зсохнуться десь на поличці у ванній кімнаті. Запалити свічки.

У гаманці я ношу фото, на якому я без волосся. Воно нагадує мені, що кожен день мого життя прекрасний. Я також згадую про це, коли щодня бачу те місце, де вже немає грудей. Шрами нагадують мені, що в усіх нас є, так би мовити, термін придатності. Він не зазначений, як, скажімо, на пакеті молока чи упаковці сиру, проте в усіх є кінцева дата. Ніхто не живе вічно.

Рак навчив мене не відкладати нічого для особливого випадку, тому що кожен день особливий. Використовуйте, витрачайте все зараз. Я не кажу про гроші, я маю на увазі поради письменниці Енні Діллард. Її мудрі слова з книжки «Письменницьке життя» стосуються не тільки написання книжок, але й життя взагалі. Вона радить письменникам одразу використовувати всі свої ідеї. Не варто приберігати жодного епізоду, абзацу, цитати, жодного вступу чи закінчення для якогось кращого роману, оповідання чи вірша, які ви плануєте колись написати. Якщо ви хочете використати якусь фразу зараз — вам слід це зробити. Просто треба вірити. Вірити в те, що у вас з’явиться ще більше гарних ідей, якщо зараз ви використаєте ті чудові слова, що спали вам на думку. Криниця знову наповниться.

На моїх книжкових полицях назбиралися величезні гори записників і щоденників, які чекають на відповідний час, відповідний проект і відповідну книжку. Все чекають. Скільки ще чекатиму я? А як довго будете чекати ви?

Френку Маккурту було шістдесят шість, коли видали його книжку «Прах Анджели». Лора Інголз Вайлдер