Читати книгу - "Необдумана Міловиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Колиска стояла собі порожня коло стіни, а твоє дитя малесеньке, пригрівшись біля материних грудей, навіть не писнуло, бо було ще дуже слабке. І ти, Міловице, крізь сон не почула…
А що була пологами зболена, та й так роботою перемучена, то ні разу за ніч і не прокинулася, і не спохопилася до своєї дитини.
Коли ж рано почало розвиднятися у вікнах, почула ти, Міловице, як щось дуже муляє й тисне тобі під боком, а ще груди від молока розпирає-болить, і згадала ти про свою дитину, але було пізно, бо дитя вже й не дихало.
Пам’ятаєш, Міловице, як, побачивши, що ти накоїла, то затерпла й заніміла від жаху: це ж ти сама задушила свою тільки щойно народжену дитину! Тепер же, думала ти, Міловице, відвернеться від тебе геть усе село. Будуть плювати услід тобі люди, або ще й до суду потягнуть. Бо ж ти дітовбивця тепер! І боялася ти, що не зможеш довести людям, що ти не винна…
Бо пам’ятала ти, Міловице, як таке вже в селі траплялося, що жінка задушила свою дитину вночі, ненароком на неї лігши. Тоді довго всі шепталися й хитали головами на таку матір. І ти дуже боялася такого осуду, Міловице. Ще й тобі було жаль дуже дитини своєї, й пік тобі душу твій ненавмисний гріх.
Знала ти, і було ж не раз ще й таке, що немовлятко мале в якійсь сім’ї помирало під час пологів, або ж відразу після них, бо хворе було.
І тоді таку матір люди жаліли. Бо не була така дитяча смерть гріхом, а скоріше горем.
І тільки ти сама знала про причину смерті своєї маленької Христушки, Міловице, тож і вирішила собі, що більше ж ніхто, ніхто в цілім світі не повинен знати.
Переклавши мертве тільце дитини своєї у колиску, накрила ти його, бідна Міловице, ще й зверху хустиною, щоб ніхто не здогадався, навіть хатні твої! А тоді вже сіла біля колиски, Міловице, й почала собі вільно стогнати від горя й тяжко хлипати. Впала лицем у лозу й душилася ти в ній гірко, Міловице. Ридаючи над колискою, певно, боялася ти, щоб ніхто не дізнався, що дитина задушилася під тілом твоїм… Про це тільки ти добре знала, але лише ти, бідна Міловице, і більше ніхто… Жодна жива душа…
Того ранку відразу ж за тобою, бідна Міловице, не помітивши, як ти витягувала дитя з-під себе і вкладала його у колиску, встав із постелі Ілько. Побачивши згорблену постать твою, підійшов до тебе Ілько і, побачивши, яке в тебе змертвіле лице та що скоїлось, і собі важко зітхнув.
«Та як же це так?…» – прошепотів.
«Ось, прокинулася, а воно й мертве!» – пускаючи очі кудись у вікно, казала ти чоловікові своєму, Міловице.
«А звечора ж дитина була здорова, і навіть не пхикало вночі».
«Вночі й померло…»
«Не плач, – заспокоював тебе, Міловице, Ілько. – Раз так уже сталося, значить, так мало й бути. Може, ця дитина якась слаба була… Тільки ж, подивись, Міловице, чогось воно таке синє? Може, вдушилося?» – придивлявся до дитини Ілько.
«Може, й вдушилося», – вже майже була готова скинути важкий тягар зі своєї душі ти, Міловице, вже й наважилась була у всьому зізнатися.
Але тут прокинувся твій синок Макар і теж підбіг до колиски.
«А чого це наша сестричка, мамо, така німа й погана?» – дивувався, поглядаючи бездиханне тільце Христушки й питав.
«Вона… померла», – сказав дитині Ілько.
«А хіба ж вона була старою?» – не второпав Макар.
«Дівчинка пішла назад до Бозі, – тихо плакала над колискою ти, Міловице. – І тепер вона буде на небі ангелом».
«І я теж хочу – ангелом!» – прошепотіла маленька Ганя.
А ти, Міловице, зі страху й перехрестилася, і крикнула:
«Не можна такого казати, дитино! Ніколи більше так не кажи! Ти вже велика й повинна вирости! Ангелами стають тільки такі малесенькі діти, як наша Христушка!»
Ілько й собі перехрестився і пішов у берег різати на домовину дошки.
Так ніхто, крім тебе, бідна Міловице, й не взнав тоді, чому померла ваша з Ільком дитина. Знала тільки ти…
А ще знав сільський батюшка Антоній, але його пізніше повісила «комсомолія» в його ж хаті за те, що не хотів відрікатися від церкви.
«Не побивайся так дуже за дитям, – сказав тоді на сповіді тобі, Міловице, батюшка Антоній. – На все воля Божа, але ти – не вбивця! Якщо розкаюєшся тепер ти, Міловице, щиро, то більше вже про те й не згадуй. І нікому у селі не розказуй, що сама задушила дитину, бо це вже тепер буде тайна сповіді. Нащо воно людям знати твій гріх… Але хоч і не по умислу, все ж ти вчинила гріх страшний. І тепер мусиш усе життя молитися за невинну душу дитини своєї убієнної. Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь…» – перехрестив похилену голову твою й відпустив тяжкий твій гріх батюшка.
Вийшла ти, Міловице, з церкви – і аж дихнула вільніше. Наче який тягар спав із твоїх плечей. Розкрилася ти бодай одній людині, а вже так почувалася, наче відмилася оце щойно зовсім.
Відтепер мала ти щодня, Міловице, молитися: нехай же бідна дитина твоя на тім світі вспокоїться та й пробачить матері своїй необережність.
«Мамо, а сестричка була слабенька?» – все допитувався в тебе Макар.
«Слабенька, сину», – казала ти, Міловице.
«Зате ж у нас є телятко!» – заспокоювався тим.
А тобі, Міловице, ще довго боліло…
Пам’ятаєш, Міловице, як через нову владу коїлося щось дивне у селі: гарні господарі були геть збідніли й ховалися зі своїм добром по хатах, і голота теж не зробилася багатша. Бо хто розумніший був – втекли за границю чи в місто, і хто виїхав раніше – не хотіли вертатися назад.
Колгоспне ж добро якесь непевне було: воно то більшало, а то розтягали знов кожен своє по дворах, щоб тоді ще раз назад нести… Не було ніде й ні з чим ніякого толку.
Але життя ваше продовжувалося. Люди в селі вмирали й народжувалися, і хоч ви й бідні були, але робили весілля, хрестини й похорони.
Твоя ж мати Горпина, Міловице, крім тебе мала ще дочок, яким скоро вже й треба було робити весілля і давати щось із собою на придане.
А ще мати твоя без кінця згадувала про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.