Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

а собі залишав саме в міру потреби. І люди поважали його за справедливість, як і за мисливську вмілість, і навіть дивилися на нього зі страхом. У селищі поговорювали, що як помре старий Клош-Кван, Кіша треба вибрати ватагом. Тепер, коли Кіш зробив так багато добра, люди сподівалися, що він знову з’явиться на раді, та він усе не приходив, а їм було соромно його запросити.

— Я надумав збудувати собі іглу, — сказав він одного дня Клош-Кванові та іншим мисливцям. — Це має бути велике іглу, де ми з Айкігою могли б жити затишно.

— Авжеж, — погодились вони, поважно кивнувши головами.

— Але мені ніколи. Моя справа — полювати, і тому я зовсім не маю часу. Отож справедливо буде, коли всі чоловіки й жінки нашого селища, котрі їдять моє м’ясо, збудують мені іглу.

І як він схотів, так і зробили. Люди збудували таке іглу, що воно вийшло просторіше навіть за житло Клош-Квана. Кіш із матір’ю перебралися туди, і вперше після смерті Бока вони зажили в теплі й добрі. Айкіга тішилася не тільки достатком, а й шаною, яку віддавали їй, матері такого укмітного сина: на неї дивились як на першу жінку в селищі. Жінки приходили до неї за порадою і посилались на її мудрість, коли заводили сварки між собою або ж сварилися з чоловіками.

Та у всіх у них на думці була найперше таємниця Кішевого дивовижного полювання. І одного разу Ух-Глук звинуватив його просто у вічі, що він чаклує.

— Люди подейкують, — сказав Ух-Глук значуще, — що ти накладаєш зі злими духами, тому тобі й щастить у полюванні.

— А що, хіба м’ясо погане? — запитав Кіш на відповідь. — Чи, може, хто-небудь у селищі заслаб від нього? Ти звідки знаєш, що я чаклую? Чи ти балакаєш так, навмання, лише тому, що тебе заздрість гризе?

І Ух-Глук пішов посоромлений, а жінки сміялися з нього, як він відходив. Але ось одного вечора на раді після довгих суперечок вирішено послати розвідачів, щоб вони пішли назирці за Кішем і дізналися, як то він полює. І коли Кіш знову подався на полювання, Бім та Бон, двоє юнаків у мисливстві вельми спритних, пішли його слідом, ховаючись, щоб він їх не помітив. За п’ять днів вони повернулися, і очі їм мало не лізли рогом, а язики аж сіпались, — так їм хотілося хутчій розповісти, що вони бачили. Незабаром у Клош-Квановому житлі зібралася рада, і Бім зняв річ:

— Братове! Ми пішли слідом Кішевим, як нам було звелено, і дуже хитро ми йшли, так що він нас не помітив. І на півдорозі першого дня йому трапився здоровий ведмідь. То був величезний ведмідь.

— Більших і не буває,— ствердив Бон, перебравши мову на себе. — Але ведмідь не мав охоти нападати, він звернув собі й посунув поволі кригою. Ми бачили це зі скелястого берега. Ведмідь прямував до нас, а за ним хоробро йшов Кіш. Він кричав прикрі слова ведмедеві, махав руками і взагалі зчиняв великий галас. Тоді ведмідь розсердився, став на задні лапи і загарчав. Але Кіш ішов просто на ведмедя.

— Авжеж, — провадив далі вже Бім, — Просто на ведмедя ішов Кіш. Ведмідь кинувся на нього, і Кіш побіг геть. Але тікаючи, він кинув на лід маленьку круглу кульку. Ведмідь спинився, понюхав її, а потім проковтнув. Кіш тікав усе далі й кидав маленькі кульки, а ведмідь усе ковтав їх.

Почулися вигуки подиву й сумніву, а Ух-Глук сказав одверто, що він тому не вірить.

— Ми бачили це на власні очі,— запевнив Бім.

— Еге ж, на власні очі,— підтвердив Бон. — І так було, аж поки ведмідь раптом не звівся на задні лапи, заревів голосно з болю і замолотив передніми лапами в повітрі, мов скажений. А Кіш усе тікав кригою на безпечну відстань. Та ведмедеві то було байдуже, бо він не міг отямитися з болю, якого йому завдавали маленькі круглі кульки в животі.

Авжеж, у животі,— перепинив його Бім. — Бо він і дряпав себе, і плигав по кризі, як грайливе щеня, але видко було, що не гра йому в голові, бо він ревів і скавулів з болю. Ніколи не бачив я такого дива!

— Еге ж, ще ніхто не бачив такого дива, — підхопив Бон. — І здоровенний же то був ведмідь!

— Чаклунство, — висловив свою гадку Ух-Глук.

— Не знаю, — відказав Бон. — Я розповідаю тільки те, що бачив на власні очі. Перегодом ведмідь ослаб і стомився, бо він був дуже важкий і стрибав, як навіжений, і поволікся кригою уздовж берега, хитаючи злегка головою з боку в бік і подеколи сідаючи, щоб поревіти й поскавуліти. А Кіш ішов слідом за ведмедем, а ми ішли слідом за Кішем — і так цілий день і ще три дні. Ведмідь зовсім знесилів і не переставав ревіти з болю.

— То були чари! — вигукнув Ух-Глук. — Запевно, то були чари!

— Може, й так.

Тут Бім заступив Бона:

— Ведмідь плентався то сюди, то туди, ішов то вперед, то назад, кружляв, так що нарешті він опинився недалеко від того місця, де Кіш уперше натрапив на нього. Тепер він уже зовсім знемігся, той ведмідь, і не годен був навіть повзти далі, отож Кіш підійшов до нього й забив списом на смерть.

— А потім? — запитав Клош-Кван.

— Потім Кіш заходився білувати ведмедя, а ми побігли сюди, щоб розказати про те, як він полює.

Того ж таки дня пополудні жінки притяглії м’ясо забитого ведмедя, а чоловіки зібралися на раду. Коли Кіш повернувся, його теж туди запросили. Але Кіш відповів посланцеві, що він голодний і стомлений, а до того ж його іглу досить просторе й вигідне і в ньому вміститься багато людей.

І така велика цікавість була в чоловіків, що вся рада з Клош-Кваном на чолі підвелася і пішла до Кішевого іглу. Він саме Їв, однак зустрів їх шанобливо і посадовив усіх за старшинством.

Айкіга і пишалася, і бентежилась, але Кіш був собі геть спокійний.

Клош-Кван переказав те, що розповіли Бім та Бон, і наприкінці сказав суворим голосом:

— Отже, о Кіше, ми вимагаємо пояснити, як ти полюєш. Чи вдаєшся ти до чаклунства?

Кіш підвів очі й усміхнувся.

— Ні, о Клош-Кване. Не хлопчаче це діло чаклувати, і на чаклунстві я не знаюся. Я тільки придумав спосіб легко вбивати білих ведмедів, ото й усе. Придумав я це мізкуючи, а не чаклуючи.

— Тим способом може убити будь-хто?

— Будь-хто.

Запала тривала тиша. Чоловіки дивилися один на одного, а Кіш собі їв.

— А…