Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— Так, я розкажу тобі,— Кіш висмоктав мозок з кістки і підвівся. — Це дуже просто. Ось глянь!

Він узяв тоненьку смужку китового вуса і показав усім. Кінці її були гострі, як голки. Він старанно скрутив смужку і затиснув у кулаці. Потім раптово розтулив руку, і смужка враз випросталася. Тоді Кіш узяв шматок китового лою.

— Беремо, — сказав він, — невеликий шматок лою, ось такий, і зробимо у ньому заглибину. Тоді в цю заглибину кладеться китів вус, скручений оце так, а іншим шматочком лою цей китів вус треба накрити і припасувати. А потім треба лій винести надвір, щоб він замерз і зробився як маленька кругла кулька. Ведмідь ковтає цю кульку, лій тане, китів вус із своїми гостряками випростовується, і ведмідь стає слабий, а коли ведмідь стає дуже слабий, то тут його і вбиваєш списом. Це зовсім просто.

Ух-Глук сказав:

— О-о!

Клош-Кван сказав:

— А-а!

І кожен сказав щось на свій кшталт, і всім усе зробилося ясно.

Оце і є оповідь про Кіша, котрий жив за давніх часів на березі Полярного моря. Хлопець не чаклував, а мізкував, і тому хоч виріс він у найубогішому іглу, та зрештою став найстаршим у своєму селищі; і поки він жив, люди мали повний достаток, і ані вдови, ані кволі не плакали ночами з голоду.

НЕСПОДІВАНЕ

Найпростіше помічати тільки все очевидне, і не робити нічого несподіваного. Життя кожної людини — скорше статика, ніж динаміка, і розвиток цивілізації посилює цю тенденцію. Звичне в нашому житті переважає, а несподіване трапляється дуже рідко. Зате вже як воно станеться, та ще як виявиться досить вагомим, непристосовані люди не витримують. Вони не бачать того, що саме не впадає в око, не здатні на несподівані рішення і не можуть припасувати своє помірковане життя до нових, незвичайних умов. Одне слово, коли давнє річище їхнього життя дійде краю, вони гинуть.

Проте є люди, яким щастить вижити. Сильні душею, вони, бувши вихоплені з-посеред явного і звичного, вміють пристосувати своє життя до будь-яких нових обставин, що в них примусом чи випадком опиняться.

Така була Едіт Вітлсі. Народилася вона в Англії, в сільській околиці, де життя плине віддавна заведеним ладом, а несподіване приходить так нагло, що його вважають за неморальне. Едіт рано пішла в найми, а що була молоденькою дівчиною, то, за тим самим віддавна заведеним ладом, стала покоївкою.

Розвиток цивілізації призводить до того, що наше оточення дедалі більше улягає людським законам і стає одноманітне, як машина. Небажане ми усуваємо, а неминуче передбачаємо. Можна захистити себе від дощу й від морозу. Смерть перестає бути явищем страшним і випадковим, а набирає форми заздалегідь усталеного обряду, процесії, що втертим шляхом простує до родинного склепу, де металеві завіси ретельно змащені, щоб не сіла іржа, а з мармуру щоразу стирають порох.

У такому оточенні жила Едіт Вітлсі. Ніяких пригод не було. Бо навряд чи можна вважати за пригоду її мандрівку, вже в двадцять п’ять років, разом з господине до Сполучених Штатів. Просто звична життєва колія трохи змінила напрямок. Але це була та сама колія — гладенька добре втерта. Нею Едіт без жадних пригод переправилась через Атлантичний океан, бо пароплав їхній був не вутлим суденцем серед обширу морського, а просторим готелем з багатьма коридорами, що плив швидко й спокійно, під минаючи під свій величезний корпус упокорені хвилі Океан ставав тихий і одноманітний, як млинове плесо А на березі їх знову ждала втерта колія, вигідна й респектабельна, забезпечена готелями на кожній зупинці і готелями на колесах між тими зупинками.

В Чікаго, поки господині відкривався один бік життя Едіт Вітлсі зазнайомилася з іншим, уперше виявивши, хоч, може, й не цілком ще, свою здатність ставати на герць і несподіваним у житті і брати над ним гору. Вона кинула свою пані і з Едіт Вітлсі стала Едіт Нільсон. Ганс Нільсон, емігрант, швед із походження і тесля за фахом, мав у собі той тевтонський неспокій, що завжди жене расу вперед, на захід, шукати великих пригод. То був м’язистий, кремезний чоловік. Не мавши багатої уяви, він проте, відзначався незвичайною заповзятливістю, а чемність і відданість його були до пари величезній фізичні силі.

— От попрацюю добре й складу грошенят, тоді подамся до Колорадо, — сказав він Едіт другого дня по весіллі

І за рік вони опинились у Колорадо, де Ганс Нільсон уперше побачив золоті копальні й заслаб на золоту гарячку. Шукаючи золота, він переїхав Дакоту, Айдахо і Східний Орегон і далі дістався до гір Британської Колумбії. В таборі й дорогою Едіт Нільсон увесь час була з чоловіком, ділячи з ним його щасливі години, його нестатки і його працю. Дрібну ходу міської жінки вона змінила в широку ступу верховинки, а ще навчилася сміливо дивитись у лице небезпеці, назавше звільнившись від тої панічного ляку, породженого нерозумінням обставин, що поймає часом мешканців міста і обертає їх на табун дурних коней, які деревіють із жаху і покірно чекають на свою долю, не пробуючи змагатися з нею, або ж тікають наосліп, давлячи одні одних і встеляючи трупами шлях.

Едіт Нільсон стикалася з несподіваним на кожнім завроті дороги і навчилася бачити не лише очевидне, але й приховане. Вона зроду не куховарила, а тепер приму ішлася учиняти хліб без хмелю й дріжджів і пекти ЙОГО II сковороді біля вогнища. Коли ж, бувало, виходила останні пригірщ борошна та останній шматок сала, вона й тоді давала собі раду: з мокасинів та клаптів сириці готувала якусь подобу страви, що сяк-так тримала душу в тілі й помагала шкандибати далі. Вона не згірше за чоловік вивчилася навантажувати коня, а це така праця, що кожному городянинові збила б пиху і надірвала здоров’я, — і знала, яким вузлом треба в’язати одну клажу, а яким іншу. Під зливу вона могла розпалити вогонь із мокрих полін, не втративши ані на хвильку доброго гумору. Одне слово, Едіт Нільсон долала несподіване в усіх його проявах. Однак Велика Несподіванка чекала на неї попереду і то мав бути її найбільший іспит.

Потік золотошукачів ринув на північ до Аляски. Певна річ, що й Ганса Нільсона з дружиною захопив той нурт і порвав до Клондайку. Осінь 1897 року спіткала їх у Даї, але вже без грошей, потрібних, щоб переправити спорядження через Чілкутський перевал і спуститися річкою до Доусона. Тому Ганс Нільсон цієї