Читати книгу - "Відродження"

— Бо ми з вашим батьком вважаємо, що ви, діти, повинні триматися від нього подалі, — відказала мати. Вони були на кухні, і я затримався біля вікна.

— Мамо, я вже не дитина! Мені сімнадцять років!

— Вибач, але в сімнадцять ти все ще дитина, а те, що молода дівчина ходить до нього в гості, матиме дуже поганий вигляд. Просто повір мені на слово.

— Але ж для тебе це нормально? Ти знаєш, що тебе побачить Мі-Мо і за двадцять хвилин роздзвонить про це по всій спареній лінії! Якщо ти йдеш, дозволь мені піти з тобою!

— Я сказала «ні», і це остаточно.

— Він повернув Кону голос! — бушувала Клер. — Як ти можеш бути такою лихою?

Запала довга мовчанка, після якої мама сказала:

— Саме тому я й збираюсь його навідати. Не для того, щоб віднести йому якусь їжу на завтра, а щоб дати йому знати, що ми вдячні, попри всі ті жахливі слова, які він казав.

— Ти знаєш, чому він їх казав! Він щойно втратив дружину й сина, у нього все в голові перемішалося! Напівбожевільний був!

— Я справді це знаю. — Мама заговорила тихіше, і мені доводилося напружувати слух, бо Клер плакала. — Та все одно люди були шоковані, й цього вже не зміниш. Він далеко зайшов. Аж занадто далеко. Наступного тижня він їде звідси, і це на краще. Коли знаєш, що тебе збираються звільнити, краще піти самому. Це дозволяє зберегти трохи самоповаги.

— А звільнити збираються диякони, як я собі думаю, — мало не презирливо пирхнула Клер. — І один з них — тато.

— У твого батька немає вибору. Коли ти перестанеш бути дитиною, то, може, зрозумієш це і зглянешся. У Діка серце від цього розривається на шматки.

— Тоді йди, — сказала Клер. — Побачиш, чи шматки індичої грудки й солодка картопля компенсують йому те, як із ним поводяться. Я впевнена, він навіть їсти не стане.

— Клер… Клерчик-Еклерчик…

— Не називай мене так! — закричала сестра, і я почув, як вона побігла, гупаючи, до сходів. Я подумав, що вона трохи поплаче й побурмоситься у себе в кімнаті, а потім забуде, як кілька років тому, коли мама сказала їй, що п’ятнадцять років — це замало, щоб їхати дивитися кіно просто неба з Донні Кантвелом.

Я вирішив швиденько вшитися на заднє подвір’я, поки мама не вийшла зі тим окремо приготованим обідом. Я сів на шину-гойдалку, не зовсім ховаючись, але й не зовсім світячись на виду. Через десять хвилин я почув, як зачинилися вхідні двері. Я підкрався до рогу будинку й побачив, що мама йде по дорозі, а в руках у неї — накрита фольгою таця. Фольга переливалася відблисками під сонцем. Я пішов у дім і піднявся сходами. Постукав у двері до сестри, прикрашені великим плакатом з Бобом Діланом.

— Клер?

— Іди геть! — заволала вона. — Я не хочу з тобою говорити! — Платівка грала далі: «Ярдбйордз»[37] на повну гучність.

Мама повернулася приблизно за годину — занадто тривалим був той візит як на те, щоб віднести частування. І хоча ми з Террі на той час уже були у вітальні, дивилися телевізор і воювали за найкраще місце на нашій старій канапі — посерединці, там, де пружини не вгризаються в зад, — вона нас наче й не помітила. Кон був нагорі, грав на гітарі, яку йому подарували на день народження. І співав.

* * * * *

У неділю після Дня подяки до нас повернувся Девід Томас із «конго» Ґейтс-Фолза. У церкві знову було повно людей, може, тому, що вони хотіли подивитися, чи не прийде, бува, преподобний Джейкобз і чи не спробує сказати ще щось жахливе. Він не прийшов. Якби це сталося, я певен, його б заткнули ще до початку забігу. Може, навіть винесли б із церкви. Релігія для янкі — це річ серйозна.

Наступного дня, у понеділок, я півмилі від школи не пройшов, а пробіг. У мене з’явилась одна ідея, тому я хотів опинитися вдома ще до того, як приїде шкільний автобус. Коли він прийшов, я вхопив Кона за руку й потягнув його на заднє подвір’я.

— Яка муха тебе за дупу вкусила? — здивувався він.

— Ти повинен піти зі мною до пасторського будинку, — сказав я. — Преподобний Джейкобз скоро поїде, може, навіть завтра, а нам перед цим треба з ним побачитись. Треба йому сказати, що ми його досі любимо.

Кон відсахнувся від мене й змахнув рукою зі своєї футболки з написом «Ліга плюща» щось невидиме, наче боявся, що я залишив на ній воші.

— Ти здурів чи що? Я туди не піду. Він сказав, що Бога немає.

— А ще він наелектризував твоє горло і врятував тобі голос.

Кон збентежено знизав плечима.

— Голос би й так повернувся. Доктор Рено сказав.

— Він казав, що голос повернеться за тиждень-два. Це було в лютому. У квітні ти ще не говорив. Через два місяці.

— То й що? Трохи надовше затяглося, і все.

Я не вірив своїм вухам.

— Ти що, боягуз?

— Ще раз таке скажи, так тобі вріжу, що на землю ляжеш.

— Чому ти не хочеш йому хоча б подякувати?

Він дивився на мене, міцно стиснувши губи. Щоки палали.

— Нам не можна з ним бачитися. Мама й тато так сказали. Він псих, а може, ще й п’яниця, як його жінка.

Мені відібрало мову. Очі налилися сльозами. Не від болю; то були сльози люті.

— А ще, — сказав Кон, — мені треба наповнити ящик дровами, поки тато не повернувся, бо перепаде на горіхи. Тому, Джеймі, ти краще мовчи про це.

І він пішов, залишивши мене стояти там. Мій брат, який став одним із найвидатніших астрономів світу (2011 року він відкрив четверту так звану планету зони Золотоволоски, де може бути життя) залишив мене стояти там. І більше ніколи не згадував про Чарльза Джейкобза.

* * * * *

Наступного дня, у вівторок, я знову припустив трасою 9, щойно закінчились уроки. Але додому не пішов.

На під’їзній доріжці пасторського будинку стояла нова машина. Ну, не зовсім нова, якщо бути точним — то був «Форд Ферлейн» 1958 року випуску, з іржавим порогом і тріснутим склом із боку пасажира. Багажник було піднято, і, зазирнувши в нього, я побачив дві валізи й громіздкий електронний прилад — осцилоскоп, можливості якого преподобний Джейкобз якось демонстрував нам на ЗММ. Сам