Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Я засунув прозирку брусом.

Брат прийшов сюди не з любові до мене, а з ненависті, бо прийшов не сам, а присланий, може, й не княгинею, як я, самим князем, бо вже Несміян не простий дружинник, а воєвода і тепер, вислужуючись перед князем і княгинею, готов утопити рідного брата в ложці води. Моя ж любов була ось тут, по цей бік брами, і хто б став мені дорікати за те, що хочу бути вірний своїй справжній любові? Звісно ж, брат знав, що я тут, нікуди не подівся, бо кінь мій іржав та іржав, тонко, зривисто, ніби сипав тонким льодком понад частоколом, і дружинницькі коні відповідали йому, мовби прикликаючи до свого гурту. Але я не озвався до Несміяна-Марка, не подав голосу, і тим було сказано без слів, що душа моя не з ним, а тут, ось з цими людьми, які досі були чужі, а тепер стануть своїми.

Назимка підійшла до мене, тихо сказала:

— Поможеш нам з матір’ю.

Я нічого не міг збагнути.

— Хіба не знаєш? — здивувалася вона. — Як стемніє, втікаємо.

— Всі?

— Хочеш — зоставайся. Спалять тебе тут, як і все.

— Хіба палитимуть?

— Не відчинимо брами до ночі — підпалять. Вже он роблять примет біля частоколу, тягнуть хмиз, паліччя, сухостій з бору.

— Куди ж утікати?

— В пущу. Поведе дід Плюта.

Я мало не сказав, як бачив її всю в білому на чорному ведмеді в золотому полі ніжноцвіту. Та тепер збудеться. Хоч і не серед золотих квітів і не в тонкому білому вбранні, а по глибоких снігах, закутану в товсті кожухи, везтиму я Назимку, всадовивши на ведмежу тушу, хоч і на край світу!

Молодий я тоді був і дурний і ще не відав, що мене жде попереду.

Крізь великий прокоп плютяни вийшли в холодну темряву під далекі кручі дніпровські, винесли хто що здужав, вивели трохи домашньої живності, позоставивши в селищі всіх собак і мого коня.

Розпачливо вили нещасні пси під дике стуготіння вогню, що пожирав непробивний частокіл, жалібно іржав мій кінь на припоні, скаржачись на мою жорстокість, а жорстоким був не я, а мій старший брат Несміян, який палив не тільки мого коня, а й мене, свою рідну кров, і не знав ні жалю, ні вагання. Ми вже будемо далеко в пущах, коли стане мій брат на попелищі і погляне на те, що скоїв. Що ж здобув вогнем і жорстокістю? Купу попелу і обгорілі кістки? Воістину, як сказано в писанні, про яке мені дано буде довідатися лише згодом: «Що за користь людині, коли здобуде весь світ, а занапастить душу свою?» (Марк, 8, 36).

Не було Щедрого Вечора в плютян. і ми з дідом Плютою даремно старалися, впольовуючи ведмедя на святки. Щоправда, м’ясо знадобилося в нашій нужді, а сиру шкуру ще треба було висушувати біля вогнищ, які ми палили вдень і вночі, самі зігріваючись біля них і прогріваючи замерзлу на камінь землю, щоб легше було довбати її для нових наших жител. З теплих прихистків вигнано нас на лютий мороз, і ми заривалися тепер у землю, мов звірі, видовбували нори, прикривалися ялиновим і сосновим гіллям, допоки спорудимо якісь землянки, де вдасться зберегти тепло і людський дух.

Старе й мале запекло довбали холодну землю, і я довбав разом з усіма, а може й поперед усіх, усі гірко плакали за втраченим життям і співали на нові надії, і я хоч і не плакав з ними, зате співав з вірою і ублаганнями:

Щоб у полі — врожайно,

Ой, Даждьбоже!

На току буйно, в пасіці — рійно,

Ой, Даждьбоже!

У дворі збройно, в коморі — повно,

Ой, Даждьбоже!

А в домі склінно на челядоньку,

Ой, Даждьбоже!

На дворі щастя на худібоньку,

Ой, Даждьбоже!

На худібоньку рогатую та ще й дрібную,

Ой, Даждьбоже!

Хай же вам буде бог у дорозі,

Ой, Даждьбоже!

На кожнім броді, на перевозі,

Ой, Даждьбоже!

Ми вас віншуєм щастям-здоров’ям,

Ой, Даждьбоже!

Приречені на спаленизну, ми, хоч і порятувалися, були холодні й голодні, в плачах, скорботі й знемозі заривалися в байдужу землю, щоб знайти бодай тимчасовий прихисток, самі вперто жили надіями і, ридаючи, все ж виспівували:

Ой, опустились в глибоке море,

В глибокеє море, на самеє дно,

Винесли звідти три пожитоньки.

Перший пожиток — озимеє жито,

Озиме жито людям на хлібець.

Другий пожиток — світлу водичку,

Світлу водичку та й на земельку.

Третій пожиток — зелену траву,

Зелену траву для худібоньки…

Я вже давно забув про княжі пива-меди, про мідні столи, золоті й срібні ложки, не був я вільним і веселим огнищанином княжим і не згадував про те, бо добровільно, без примусу, може, й з якоюсь дивною радістю став смердом, заволохатілим, зачучверілим, мовби й навіки закопаним у землю, та то лиш моє тіло, а душу свою я оберігав всіляко, не давав забруднитися, підіймав її над своєю недолею, і душа моя в незлагодах того нещасного Щедрого Вечора вперто і дзвінко виспівувала:

Ой, рясна-красна

Калина в лузі,

Ой, Даждьбоже!

А ще найкраща

Назимка в батька,

Ой, Даждьбоже!

По воду йшла,

Як зоря сіяла,

Ой, Даждьбоже!

З водою йшла,

Як бджілка гула,

Ой, Даждьбоже!..

Хоч як безнадійно виснажував мене дід Плюта, я все ж зміг здолати його бодай раз і вислизнув з хижі, щоб опинитися біля криниці, коли беруть з неї першу воду. Вірив я, що Назимка буде серед тих жінок і дівчат, і віра моя справдилася, я приспів саме тоді, як Назимка опустила тяжке дерев’яне відро в криницю і перехиляла його, щоб зачерпнути повне, ось нагода виказати свій сприт, своє вміння і свою силу — я лагідно відтрутив дівчину плечем, набрав повне відро, видобув його з криниці, відчепив од поворозу і мовчки поніс поперед Назимки. Вона йшла позаду зовсім нечутно, але я знав, що вона ось тут, і неголосно сказав:

— Уникаєш мене, а я ж приїхав до тебе.

— До мене чи по мене? — насмішкувато поспитала вона.

— А коли й по тебе — то що? Згадай Київ і поглянь довкола. Що побачиш? Там життя — тут нидіння.

— Приїхав, щоб сказати мені про це?

— Може, й для цього.

— Коли б же сам, а то присланий.

— Звідки знаєш?

— Здогадалася.

— і не поїдеш зі мною?

— Навіщо? Ти звик блукати слідом за своїм