Читати книгу - "Гра в паралельне читання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– У новинах передали, – раптом продовжила Жанна, відірвавши долоні від обличчя, – що пором «Салам-98», який ішов рейсом із Саудівської Аравії до Єгипту і мав на борту близько тисячі шестисот пасажирів, затонув з невідомих причин.
Віра приклала обидві долоні до рота, сіла на ліжко і завмерла.
– Я спочатку не повірила своїм очам та вухам. Усе ж таки висока температура, не перший місяць хвилювань за Руслана, могло і примаритися. Я схопила пульт і почала перемикати канали, дійшла до CNN і там почула те саме.
Жанна говорила вже без сліз, утупивши погляд у пластмасовий настінний годинник, у якому, мабуть, сіла батарейка, тому час на ньому зупинився.
Як тоді він зупинився для неї від страшних новин із Червоного моря.
– Але ж, мабуть, хоч когось урятували? Може, був хоч якийсь шанс? – витираючи кулаком сльози, тихо спитала Віра.
– Так. Потім я дивилася багато новин по різних каналах, десятки передач про це горе, виступав президент Мубарак, єгиптяни всією країною читали молитву за загиблих на поромі, які здебільшого були простими заробітчанами, що їхали із Саудівської Аравії шукати кращого життя. Були ті, кому пощастило врятуватися. Не потонути і не бути з’їденим акулами. Але дуже мало. Серед них шестирічний хлопчик… Ніхто ніде жодного разу не згадав про мого Руслана. Я сподівалася, що раптом він спізнився на рейс… Слухала спогади очевидців і не могла уявити жаху того судного дня… Але все це було потім. А того вечора мені стало настільки зле, що почалися судоми рук та ніг, я зателефонувала мамі з братом, потім викликала «швидку», з останніх сил відкрила двері квартири й отямилася лише наступного дня в лікарні.
– А дитинка? – прошепотіла Віра.
– Лікарі ще якийсь час боролися за збереження вагітності, але коли з’ясувалося, що ті червоні цятки, яких ставало все більше і більше, то прояв інфекційної краснухи, мені пояснили, що сенсу ця боротьба не має. Тепер був надто великий ризик, що дитина народиться з патологією. Ось так у мене раптом не стало ні Руслана, ні нашої дитинки. Я ще кілька днів лежала в лікарні в окремій палаті та дивилася в стелю. І все дослухалася, чи стукає моє серце. І не чула його. Мені здавалося, що я померла, але чомусь іще бачу ту кляту стелю і чую голоси з коридору… Для мене тоді все скінчилося.
Жанна взяла порожню пляшку, повільно похитала нею перед очима. Побачивши на дні мізерний залишок коньяку, закинула голову, перехилила пляшку над губами і завмерла. Мабуть, вона випила б зараз будь-чого, але більше алкоголю не було. Віра послухалась її і не брала нічого спиртного, принесла до столу лише два літри «Коли», нарізаний сир та гілку бананів.
4
Віталій, розмірковуючи про колишнє, яке чомусь знову прорвало загату і просочилося в його сьогоднішнє життя, мало не забув, що пообіцяв дружині забрати онука з дитсадка. Він схаменувся, коли вже смеркалося і Тамара сама зателефонувала нагадати. Тепер він їхав вечірнім Києвом у щільному потоці машин і думав, що Женька дуже швидко виріс, хоч і в нелегкі для них із Тамарою часи. Спочатку буремні дев’яності, потім освоєння подружжям нових шляхів, про які і не думалося, коли закінчували разом інститут народного господарства. Тамара опанувала аудит, пішла вгору, а він подався у страхову справу, хоч і було це тоді не надто поширеним у країні бізнесом. Якось непомітно пролетіло двадцять років, аж раптом – нате вам сюрприз – Женька зібрався стати батьком. Правда, не стільки зібрався, скільки став перед фактом такої можливості, дізнавшись від його подружки Катьки, що та вагітна. Йому було двадцять, їй і того менше – обоє студенти.
Минуло майже чотири роки. І, як не крути, а не зітреться той період із пам’яті Віталія. Так тоді сталося. Чи то нечистий таким чином підставив йому ніжку, чи Господь уберіг від необачного вчинку? Якби не раптова перспектива появи в їхній родині немовляти, не потреба в його фізичній та фінансовій підтримці і Тамари, і надто молодої родини – Віталій би, мабуть, наважився. Він уже втомився від життя на два фронти, хоч Ліля, зрештою здавшись після його затятої облоги, ніколи не ставила ніяких умов.
Хай там як, а Віталій про те безумство не шкодував. Таким було його крадене щастя. Власне, спочатку чомусь і не думалося, що крадене, бо накрило з головою. Ніяких докорів сумління не мав, несло за течією: хотів її, не міг без неї – і все. Що то було – душевне, тілесне, криза середнього віку, хімія якась – невідомо. Та й навіщо шукати назву та пояснення, коли це БУЛО? І щасливило його, і ці несподівані почуття наповнювали по вінця. Комусь іншому, може, і такого не випало.
Але, попри все, у своєму сталому і налагодженому, як швейцарський годинник, житті Віталій нічого міняти не збирався. Навчився існувати у двох світах. Не те, щоб у рівновазі, швидше як канатоходець із жердиною: чим більшим був ризик зірватися, тим швидше він біг канатом від пункту А до пункту Б.
Це вже потім, десь через рік, прийшло почуття провини, до того ж перед обома. І перед Лілею за те, що краде час її життя, нічого серйозного не пропонуючи з першого дня, і перед Тамарою, яку знав більше двадцяти років. І саме вона стала за цей час найближчою людиною, тим самим другом, до якого і в горі, і в радості… І, звісно, не заслуговувала такого ляпаса після сорока…
Він знав, що чимало чоловіків живуть на два фронти. А то й не на два. Кожен вирішує по-своєму. Але не кожен через те руйнує родину. Так думав Віталій, розуміючи, що якогось дня Ліля поставить крапку. Це не може тривати вічно.
І одного разу вона, скориставшись темрявою в спальні, трохи захмеліла від коньяку (здається, то був її день народження), не стрималася.
– Знаєш, про що я мрію? – спитала Ліля і витримала паузу.
– Звідки мені знати? – злукавив Віталій, відчувши неладне в модуляціях її голосу.
– Я мрію, щоби твоя дружина закохалась і кинула тебе.
– Ну… таке скажеш! – дещо здивувався поворотом розмови він, адже за мовчазною згодою його інше життя ніколи не обговорювалося.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра в паралельне читання», після закриття браузера.