Читати книгу - "Яр"

Тоді він знову спробував пригадати, чи була в того Антона сестричка, але не зміг. Зрештою, яке йому діло до всіх на світі Антонів та Оленок, коли й свого клопоту вистачає. Десь того Антона вже, може, і кістки побіліли. Проте солом'яні капелюшки не йшли з голови. Що в такій ситуації можна вигадати безглуздішого за ті капелюшки? Усе пішло прахом, усе життя, старі поняття й старі речі втрачали будь-який сенс. Коли б людину вирішили скинути з гранітного Лоба в яр, чи згадала б вона в останню мить про щось подібне?

А Максимові всі ці дні смоктало попід ложечкою, немов він і справді летів із тієї скелі у страшну безодню яру.

Тепер його мордувало пекуче питання: чому ж це так несподівано все пішло прахом? У великій кімнаті на столі лежало два старих номери обласної газети, він прочитав їх від заголовка до останнього рядка, але так і не зміг знайти відповіли. На військовій кафедрі в університеті майбутніх командирів запасу навчали: для наступу треба мати сили, які б утричі переважали силу противника. Проти батальйону — полк, проти полку — дивізію. Невже ж таки у стомільйонної Німеччини втричі більше сили, ніж у майже двохсотмільйонної Росії?

Ні, певно-таки собаку належало шукати не тут, її прикопали десь-інде. Але де ж? Німці, бач, колгоспів не чіпають, певно, сподобались. А Червона Армія не втрималася й на Дніпрі. От тобі й закидаємо ворога шапками. От тобі й мала кров на ворожій території... Про це знали навіть каторжани на Колимі.

Мати рипіла ліжком у малій хатинці. Максим подививсь на простінок між вікнами, де ще вчора висів портрет Сталіна, там лише біліла порожня пляма, Сталіна вже не було, самий лише світлий чотирикутник, порожній, як безглузде запитання.

Максима раптом немов кольнуло в груди. Нашвидку скрутивши грубу цигарку, він вийшов у садок, сів на лавці й глибоко затягся. Мати казала, що під Веприками німці влаштували величезний табір, і полонених там — видимо-невидимо. Завтра жінки збираються туди, німці нібито пускають додому тих, по кого приходять родичі.

Невже ж оце й є причиною?..

Рано-вранці, набравши півлантуха їжі, мати подалась у Веприки. Максим вилежував, не знавши, куди себе подіти.

Повернулась вона аж наступного дня перед заходом сонця. Прийшла пі з чим, навіть без лантуха.

— Ой, Максимочку, ой синунцю, немає там ні хлопців, ні Марії...

Мати говорила не про своїх двох найменших синів Колька й Ванька, які померли від голоду в тридцять третьому, а про найстаршого, Петра, та зятя Павла. Вона плакала, і Максим розгублено кліпав очима. Він із дитинства не міг спокійно дивитися, коли хтось плаче, тим більше, що йому було шкода Марії, особливо Марії, з якою виріс, бо народився лише на рік пізніше від неї й найдужче її любив, дарма, що найбільше з нею-таки й гарикався.

Мати вже встигла розповісти, що торік Марія закінчила технікум легкої промисловости на Донбасі й працювала на Ярівській цукроварні. Перед самою війною, першого травня, вона вийшла заміж. Її чоловік, Павло, був родом десь із Поділля — чи з Вінниччини, чи з-під Проскурова. Вони з Максимовим братом Петром разом служили у війську, удвох приїхали після демобілізації, і Павла присушили в Ярі Маріїні карі очі. Так вони півтора місяця вчотирьох і жили: молодятам мати віддала була хатину.

Заспокоївшись, мати почала розповідати про табір.

— І скільки їх там... Казали, тьма-тьмуща, так то ше й мало. Отут із цього краю один табір, а по той бік Веприків ше один. Виходили ми попід отими дротами два дні, та нікого й не знайшли своїх. Тільки Ганна, не знаю, як її по чоловікові, Бондарівною колись була, так тільки Ганна й привела свого чоловіка додому. Бо-о-же, чорні всі, зарослі, пообдирані, пообкривавлювані, а їсти нічого. Я не зчулася, коли й усе своє з лантуха пороздавала. А один так уже впадав: «Тіточко, голубонько, возьміть, каже, мене, скажіть, що я ваш син». — «Возьму, — кажу, — а бува своїх знайду?» — «Ну, хоч дайте, — каже, — чувал, бо вночі вже холодно, а я, — каже, — ранений». Так я йому й дала той лантух, як він казав «чувал».

Мати помовчала, тоді з якоюсь досі незнайомою Максимові інтонацією проказала:

— А Наталка Охрименкова привела собі пленного... Ше й місяця нема, як похоронну...

Розпитавши в матері, де живе та Ганна Бондарівна, подруга її дівочих років, Максим накинув піджака й уперше за всі ці дні вийшов з двору.

Десь у якомусь статуті він читав, що воїн, опинившись у полоні, зобов'язаний покінчити життя самогубством. «Цікаво б запитати, — подумав Максим, — чи автор того статуту потрапляв коли-небудь у становище, в якому був хоча б отой уже не молодий дядько, Ганни Бондарівни чоловік?»

Максим недаремно слухав його розповідь до других півнів. Тепер йому, здається, усе стало трохи зрозумілішим. Крах — то факт доконаний, і він став наслідком цілком об'єктивних причин. Коли німці кінчили артилерійську підготовку й пішли в атаку, батальйон Ганниного чоловіка, якщо те, що від батальйону залишилося, взагалі можна було називати цим бучним словом, не піднявсь проти» ворога. Усі лежали в окопах і вдавали вбитих. Німцеві лишилося тільки підібрати покидану зброю й позганяти їх у балку. Так стався прорив. Не допомогли ні заклики взводних «За Сталина — вперёд!», ні погрози комісарів.

А німець перед боєм розкидав листівки: «Хто здасться в полон, тому буде даровано життя й волю». Максим спитав у Ганниного чоловіка:

— Ну, нехай інші, а ви ж чого не піднялись?

Дядько обізвав його молокососом, але Максимові було не до образ, він дошукувавсь істини.

— Думаєш, я забув тридцять третій?

І хтось докинув:

— А тридцять сьомий?

Це щось пояснювало, проте, не настільки, щоб дати відповідь на всі Максимові