Читати книгу - "Яр"

— Росія вели-ика...

Репліка та ніби й не стосувалась розмови, Максим спершу не звернув був на неї й уваги, тоді раптом до нього дійшов її глибокий зміст, і він аж рота з подиву роззявив: «A-а!.. Невже це те, про що він тільки підозрював? Росія велика, скільки не шматуй, усієї однаково не проковтнеш. Так хотів сказати той чоловік? Хто ж він — друг чи ворог?»

У дворі в Ганни Бондарівни зібралось душ із десять послухати людину, яка побувала на тому світі й повернулася звідти. Максим спробував з голосу вгадати того, хто кинув репліку про Росію, але марно, і не через те, що вночі всі коні здаються вороними, а що за стільки років позабував голоси.

Далі він не слухав. Решта — подробиці, а йому пощастило зорієнтуватись у тумані, у якому опинився був із своєї й чужої волі. Додому йшов повільно, щоб якнайкраще обміркувати те, що почув і до чого сам додумався. «Хіба ж не правда — Росія безмежна? Їм так і казали й у школі, і на комсомольських зборах, і пізніше, в університеті на Володимирській вулиці. Батьківщина в нас велика, їй немає меж. Коли на Камчатці заходить сонце, у Москві тільки прокидаються». Максим боявся ще робити висновки, бо ж від однієї думки про це можна було здуріти. «Усе, зрештою залежить від того, як себе поведуть німці й що скажуть, — вирішив він. — Невже вони такі дурні, невже блискавичні перемоги запаморочать їм голови? Фігури на шахівниці склалися на їхню користь: один дотепний хід конем — і мата буде важко уникнути».

Навпроти в темряві замаячіла невиразна постать. Максим нерішуче став — і постать теж зупинилася. Тоді він зробив кілька кроків уперед і з несподіванки здригнувся: невідомий, шарпнувшись управоруч, перестрибнув через паркан — аж залущали штахети — й залопотів городами геть. «Що за халепа? Усе в Ярі ніби спокійно, чого ж люди одне одного жахаються?»

Максим рушив далі й кроків за двадцять мусив знову зупинитися. Під ногами лежала перекинута коробка з вапном і квачиком, а на дошках паркану ліворуч хутко сохли на теплому нічному вітрі великі незграбні літери: «Грицько Луценко — свиня недорізана».

Спершу Максим не міг уторопати, що то за Луценко й чим він заслужив на таку ласку. Тоді згадав материні новини й заглянув через обмальований паркан. Так це ж хата нового бургомістра! От тобі й спокій...

Удома на нього чекала нова несподіванка. Мати зустріла його ще біля хвіртки, як і тієї ночі, коли він повернувся з тюрми. Вона говорила пошепки й уся тремтіла. Максимові засмоктало в грудях:

— Чого ви й досі не сните?

Але стара тільки махала рукою й нічого не могла до пуття пояснити. Він ішов стежкою до хати, вона ж раз по раз неспокійно озиралася. На столі біля каганця лежав клаптик сивого цигаркового паперу. Хлопець підніс його ближче до очей і заходився розбирати нечіткі літери машинопису:

«Вельмишановний пане! Просимо Вас прийти завтра, в середу, о 12 годині до Управи на колишній вулиці Сталіна, буд. 4. Сподіваємося, пан виявить нам свою ласку. Щиро тисну Вашу руку. Г. Базилевич».

Максим запитливо подививсь на матір, і вона пошепки пояснила:

— Ти як пішов до Ганни Бондарівни, а тут і принесли...

— Хто?

— Та хто ж! Виконавець...

Вона й досі перелякано питала очима, і Максим почав завдруге перечитувати листа, не розуміючи, що її могло так злякати.

— Чого ж ви боїтеся?

Мати замахала на нього руками, тоді схопила за рукав і потягла чомусь у темний куток до шафи, куди не сягало вутле проміннячко каганця.

— Ти ж знаєш Вітьку Бочарова?

— Ну?

— А Мишка Єлисеєва?

— Ну, то й що?

— То й шо? Бо й їм були прислали отаке-о, та тіки їх і бачили!

Максим добре пам'ятав обох, один був комсоргом у школі, на рік старший за нього, а другий працював у райкомі комсомолу. Невже їх забрали? Максим хотів спитати, чи не були вони в армії, тоді згадав що один кривий на ногу, а другий — з більмом на оці, таких могли й не мобілізувати. Чого ж вони тоді не пішли на схід?

— Збирайся, Максимочку, та в яр, чуєш? Максимочку...

Нісенітниця. По-перше, Єлисеєва та Бочарова могли й потримати — комсомольські активісти. По-друге — потримають та й випустять, німці не такі дурні, щоб збурювати народ проти себе. А по-третє, їхнє — одне, а його — зовсім інше: коли б хотіли заарештувати, прийшли б і забрали, хіба ж Максим не знає, як це робиться? Таких чемних листів аби для чого не пишуть.

Не зважаючи на материні вмовляння втікати до яру, він роздягся й ліг спати. Зрештою, треба ж хоч побачити, що воно за нова «влада».

Однак заснути Максим довго не міг. Якийсь голос немов попереджав його про небезпеку, а коли й заснув, опинивсь у яру, глухому й вогкому, з якого ніяк не міг знайти виходу. Цей сон увижався йому вже разів тридцять, уранці Максим прокидався увесь у поту, голова боліла, а все тіло було наче побите.

У тому яру ми просиділи цілу ніч, потім день і ще ніч аж до пізнього ранку, а вивело нас відти невігластво, брак елементарних знань. Це місце каторжани звали Чортова воронка, яка була величезною піщаниковою спіраллю, чиї вінця починались під самісіньким верхом скошеної на один бік майже лисої сопки. Вінця були мовби вимурувані з гладенького каменю, а на глибині семи чи восьми метрів починався крутий жолоб, що закінчувався десь там унизу воронкою. Сюди