Читати книгу - "Симбалайн"

— Якщо ти справді була завсідницею того бару, то цілком могла запам’ятати її….

І раптом з-за плеча мого тодішнього хлопця Віті випливло обличчя дівчини, яка збирала на тацю склянки й креманки, витирала ганчіркою столики. Так, згадала, дуже гарненька, хрестик на ідеально білій шкірі, у радянські часи хрестик завжди привертав увагу. Стрижка «гарсон», пишне підкручене вгору пасмо над чолом. Чомусь та популярна в ті часи стрижка на голівках офіціанток і продавщиць лежала краще, ніж на розумних головах студенток. І темно-коричнева помада, яка робила дівчину схожою на голлівудського вампіра.

— Згадала! — буджу я Олега, який трохи задрі­-

мав, — Згадала те личко! Гарна дівчина, білява, з пишним коротким волоссям, з білою шкірою, аж блакитні жилочки у вирізі блузи. І вульгарна коричнева помада, яка дівчині напевне не пасувала. Вона?

— Вона! А десь вже по десятій за нею приходив чорнявий кремезний хлопець, чекав на неї на вулиці. Я ж був сидів у тому барі до закриття, тобто до десятої. До двадцять другої. У радянські часи «пітєйні» заклади зачиняли рано.

— І ти хочеш сказати, ніби то була Альбіна? — недовірливо питаю я.

— Не ніби, а стовідсотково. Стопудово, як казав мій син.

— Мій теж так казав… Але ж то була зовсім інша дівчина! Цілком банальна красуня! Не було й близько неземної краси Альбіни! Ти знаєш, Олеже, вона мені одного разу дуже привітно посміхнулася, привіталася, спитала, ну як ти? Я її не впізнала. Відповіла односкладово, так, привіт, усе нормально, а тобі, мовляв, яке діло?

— Тобто, ти її навіть не впізнала…

— Так, навіть не впізнала! Вона зрізала свої коси, і весь час та темна помада. Але я не могла б не впізнати Ґоґу Цигана. Та й він би гукнув мене!

— Він приходив за нею, коли бар вже зачинявся.

— Ми бувало, засиджувалися до закриття! Можу пригадати, таке було не раз!

— Але вона ніколи не йшла із закриттям. Завжди затримувалася чи не на годину. Певне, мила підлогу після відвідувачів. А він на неї чекав, і мені жодного разу не вдавалося перехопити її!

— Олеже, але ж ти був із вищою освітою! А такі не упадали за прибиральницями з барів, яким б гарненькими ті не були!

— А в мене прокинувся азарт мисливця: уполювати лань, яку оберігає сильний самець! Але запав я на неї не просто так, а саме тому, що впізнав малу Альбінку! То була для мене не офіціантка, і не прибиральниця, а загадкова дівчинка, яка виросла.

— То ти бачив і того мажора, якого уподобала нещасна Альбіна?

— Бачив. І ти його зараз бачиш. А може й не бачиш, але лежиш із ним в одному ліжку. То був я, Олег Василевський власною персоною.

Олег таки зміг мене здивувати. От звідки в нього такий інтерес до Альбіни! Несповідимі шляхи Господні, єдине що можна сказати у відповідь на це.

Ми довго мовчимо в темряві.

— А хіба ти був мажор? — нарешті знову за­говорила я.

— У мене був «Запорожець», батько подарував на закінчення КПІ, точніше, віддав свій, купив собі «Москвича». І гроші були, бо я не лише працював, а й мав різні підробітки, наприклад, робив заочникам контрольні з теоретичної механіки. І ще не був одружений. Тобто за совковими мірками був мажор. Своєї хати, правда, не мав, але хто її тоді мав?

— Олеже, а як же Ґоґа не впізнав тебе? Він би сказав мені тоді, хто, власне, збив Альбіну з праведного шляху… А втім, так, так, пригадую, він ще був по лікарнях, коли ти ходив до Валюлі. Ви розминулися.

— Але тоді, коли я сидів у барі «Львівський» до самого закриття, ми вже не розминулися! Я ніяк не міг підклеїтися до Альбінки, хоча декілька разів, як ідіот, стирчав під баром чи не до одинадцятої. І одного разу, коли вона мені принесла черговий коктейль, я сказав їй, що я нарешті хочу зустрітися з нею, щоб вона кудись відпровадила свого охоронця. Якимось сьомим чи восьмим почуттям я відчував, що то не її хлопець, а якийсь інший тип зв’язку. І вона сказала, що він скоро бере вихідні, їде на кілька днів на село копати картоплю. Я не зваблював її, говорив, що хочу поговорити з нею про чорну холодну воду, про яку вона розповідала мені тією зимою, і вона ставала серйозною, і казала, що неодмінно розповість. У мене була інша мета, ніж крутити роман з офіціанткою, себто з прибиральницею, хоча все вийшло саме так. Бо мені саме підвернулися джинси, до речі, фірми Super Rifle. У нас на кафедрі один узяв для своєї дочки, якій не підійшли. І я їх узяв для неї й прийшов із ними в бар у перший же день, як Ґоґа зник.

— То таки правда був подарунок мажора! Я пам’ятаю, що таке були фірмові джинси в радянські часи! П’ять звичайних стипендій! Чотири підвищені!

— Я сказав Альбіні, що то для неї. Вона відразу зраділа, сказала, що розплатиться в три етапи, адже в радянські часи добрі джинси навіть дістати — то вже була велика послуга. Я сказав, що це подарунок, але треба поміряти. Сказав, що ті джинси будуть її, якщо вона дозволить мені самому одягти їх на неї.

І вона