Читати книгу - "Київ — New York"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Розумієш, у мене ще заняття. Ліплення. І там є одна дівчинка, з якою мені не вдається знайти спільну мову. Точніше, зацікавити її. Думав, може, ти допоможеш. Я сьогодні підглядав за твоїм заняттям, діти тягнуться до тебе. Та й твій досвід роботи в лікарнях... Мені говорили про це.
— Добре. Чому б і ні? — Він підглядав за мною — це все, що я вловила з його монологу.
Проводжаючи мене до столу, Джастін злегка торкнувся моєї талії, і я остаточно втратила розум.
До школи ми рушили пішки. Іти було недалеко, лише кілька кварталів. І він, як і попереднього вечора, взяв мене за руку. Підкоряючись його магнетизму, я не могла вирвати долоню. Але най-жахливішим буле те, що я не хотіла цього робити! Я всміхалася перехожим, які йшли назустріч, і почувалася цілком щасливою.
— Скільки тобі років? — Це питання не давало мені спокою.
— Двадцять два. Ти думала, мені більше? — Він відпустив мою руку і, обігнавши, повернувся до мене обличчям. Тепер він ішов, задкуючи.
— Ні. — «Добре, хоч не двадцять», — подумалося мені.
— А тобі?
Варто було здогадатися, що він поцікавиться тим самим. Але його питання таки заскочило мене зненацька.
— Як гадаєш? — Я ніколи не відповідала такими ідіотськими кривляннями на питання про свій вік. І ніколи так сильно не мріяла, щоби співрозмовник помилився.
— Не знаю. — Я затримала подих. — Може, років двадцять три. Але виглядаєш ти молодшою.
Видих.
— Чому ж тоді двадцять три? — Я всміхалася. Через три місяці мені виповнювалося тридцять.
— Тобі знадобився час, аби стати тим, ким ти є.
Заняття з ліплення викликало у дітей набагато більший ажіотаж, ніж живопис. Жваво обговорюючи тему уроку, вони розкладали свої речі на партах. Я відразу здогадалася, про яку саме дівчинку йшла мова. Вона сиділа біля вікна, роздивляючись дорогу через забруднене фарбою скло. Її волосся, зібране на потилиці в пучок, виглядало заплутаним. На ній був розтягнутий запраний светр блакитного кольору, манжети якого посіріли від постійного тертя об парту. Вона неприховано нудьгувала, не вступаючи в загальні ігри й розмови. Та й інші діти не поспішали звертатися до неї.
— Привіт! — Я сіла на краєчок парти. — Я Аліса.
— Меггі. — Вона навіть не повернулася в мій бік.
— Тобі не подобається тут?
— Подобається. — Вона неохоче подивилася на мене. У неї були великі сумні очі. Невиразного бляклого кольору. І такого ж мишачого відтінку волосся. Але, незважаючи на свою невиразність, вона вабила погляд чимось внутрішнім, тим, що неможливо описати словами.
— То чому ти не ліпиш з іншими дітьми? — Я намагалася говорити м’яко, щоби не обірвати бесіду, яка тільки почалася.
— Наче вам не байдуже.
Вона знову відвернулася до вікна. І в тоненьких зморшках на дитячому лобі я побачила, як вона щосили ховається в панцир грубості, боячись, що хтось може завдати їй болю.
— Знаєш, ці заняття були придумані для того, щоби приносити дітям задоволення. Якщо тобі не подобається бути тут, ти можеш записатися в інший гурток. А сюди приходитимуть ті, хто справді цього хоче.
— Я люблю ліпити, — ця фраза прозвучала з жаром, але потім Меггі затнулася, — тільки не з пластиліну. Я хочу ліпити з глини! — У її голосі був виклик.
— З глини ліплять у старших групах. — Мені чомусь дуже захотілося обійняти її, поділившись своїм теплом.
— Мій тато ліпив із глини. А я йому допомагала. Коли була ще меншою, ніж зараз. А потім він поїхав до Іраку. Чули, там була війна? Він надсилав мені листи щотижня, обіцяючи, що скоро приїде. Але він не повернувся. Новий мамин чоловік не любить глину, він говорить, що від неї багато бруду. — Вона зітхнула, знову відвернувшись до вікна.
Ця маленька дівчинка, якій ледь виповнилося сім, поділилася зі мною своєю історією, зовсім не розраховуючи на жалість або співчуття. Переживаючи свій біль по-дорослому. Наодинці, смиренно.
— Знаєш, Джастін дуже переживав, що ти просто не хочеш приходити сюди. Давай домовимося так: сьогодні ти ліпитимеш з усіма з пластиліну, а я попрошу його вже наступного тижня взяти тебе з собою на заняття в старшу групу, де ліплять із глини. Глину ж не довіряють дилетантам. Звідки йому було знати, що ти в цій справі майстер? Сьогодні всі ліплять слона. Ти колись була в зоопарку?
— А можна мені зліпити квіти? Я б віднесла їх татові.
— Звісно, — погладила я її по спині, — ти можеш ліпити те, що підказує тобі твоє серце.
Коли я підійшла до Джастіна, він дивився на Меггі, яка створювала свій букет.
— Як ти зробила це?
— Пообіцяла, що ти ліпитимеш із нею з глини.
— Але...
— Заперечення не приймаються.
— Я й не збирався сперечатися з тобою.
Він обережно поправив моє волосся. І клас поплив
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київ — New York», після закриття браузера.