Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Коли і Тітов і Щекін були в силі віку й обидва доходили до сороківки, то третій вязень, Ґолубєв Володимир Петрович, мав усього 26 років. І хоча він був такий молодий, а мав уже за собою 10 років праці в НКВД! Про це оповідав він нам сам, не скриваючи того, що його ще з учнівських літ затягнуло НКВД до праці у себе. І він служив йому ще зі шкільної лавки, а в останніх роках був тут же, на Лубянці, таким самим слідчим, як ті, що тепер переслухували його і нас. Чому він утратив ласку і довіря у своїх зверхників і під яким замітом його посадили в тюрму, він нам не сказав. Натякав тільки, що йому закидають шпіонажу, до якої він, мучений і вкинений до цілком мокрого підвалу, мусів признатися. Грозила йому, як виходило з його слів, кара смерти. Але в останній фазі допитів слідчі взяли, мовляв, під увагу його заслуги для НКВД з давнішого часу та його молодий вік і поставили внесення вислати його мабуть па 15 років каторжних робіт, що він прийняв навіть з деяким вдоволенням. Того Ґолубєва вчив я, на його прохання, майже з першого дня німецької мови, очевидно, без підручника, без паперу й олівця, і перейшов з ним усе важніше з граматики та навчив його кількасот німецьких слів, що їх він досить швидко опанував Тільки в днях, коли його викликали до слідчого на допити, він був дивно розсіяний та поденервований, і тоді ніяка наука його не бралася. Не потребую додавати, що в розмовах на політичні теми з Ґолубєвом усі ми були обережні.

Дуже цікавим вязнем був монгол Лапсан Шірап, до часу свого арештування найважніша особа в т. зв. зовнішній Монголії (для світу ніби самостійній), бо секретар виконавчого комітету комуністичної партії тої далекої східної країни, його арештування було яскравим прикладом того, як большевики шанували ту заґарантовану ними самостійність Монголії та як поводилися з людьми, що стояли там з їх ласки у проводі та їм з усіх сил вислугувались. Ломаною російською мовою, з якої знав не більше, як 200-300 слів, оповідав нам Лапсан Шірап з обуренням, що його обвинувачують, немов би він був монгольським націоналістом і, як такий, запродував інтереси монгольського народу — японцям. Коротко: від нього вимагали, щоб він признався до шпіонажі в користь Японії. І оповідав він нам ще, як енкаведисти схопили його в білий день, як посадили в літаку і, завязавши йому очі, везли довго-довго, поки не довезли до Москви. На Лубянці повели проти нього гостре слідство і він дуже терпів. До того ж тюремний харч був для нього не тільки недостатній, але й зовсім невідповідний. Як усі монголи, він їв у своїй батьківщині дуже багато баранячого мяса (навіть 2-3 кґ. денно), бо барани — це була властиво єдина пожива населення Монголії. Не дивно, що тут, на вязничному харчі, наш монгол, колись крепкий мужчина як медвідь, нидів і вянув з дня на день, став гарячкувати і вкінці його стан погіршився так, що він не міг уже навіть ходити. Тоді його від нас нарешті забрали мабуть до якоїсь тюремної лічниці (на Лубянці такої не було). Всі ми йому спочували і рахувалися з тим, що дні його життя почислені[3].

Це були ті вязні, що їх я застав у камері ч. 29. Але по виході з камери в різних часах трьох останніх прибували до нас нові люди. Звичайно бувало так, що на місце того, який вибув з камери, приходив найдалі до 24 годин інший вязень. Камера була завжди заповнена.

Першим новоприбулим, і то з волі, був сільський парубчак Ґріша зпід Москви, що доїздив з села щодня на працю до столиці. Він попався в руки НКВД як спекулянт золотом (Після його арештування знайдено при ревізії в домі його батька на селі, з яким він жив більший кусок золота і 5 годинників). Ґрішу привели до нашої камери в перших днях січня 1940 р. і він оповів нам силу-силенну всяких новин: про приїзд до Москви Гітлера в гості до Сталіна, про велике віче з участю обох диктаторів у якійсь великій залі Москви, де тоді вибухла підложена бомба, що вбила сотні людей, але не заподіяла найменшої шкоди ні Гітлерові, ні Сталінові, і багато дечого іншого Від того Ґріші почули ми вперше про війну з Фінляндією, але, як малоінтелігентний, він міг нам сказати про неї дуже мало. По кількох днях Ґрішу від нас забрали, а ми ще довго потім розбирали на всі боки питання: був Гітлер у Москві, чи ні? Ясно, що в звязку з цим ми снували всякі комбінації та думали про всякі можливості щодо дальшого розвитку політичних і воєнних подій. Остаточно всю правду про тодішні і пізніші часи почув я аж по виході з Лубянки.

Другим новиком був у нас старший вже селянин Барбашов Іван, що працював як сторож («дворнік») у великій московській пекарні ім. Сталіна, де було до 600 робітників, що працювали там на три зміни. Згадана пекарня випікала хліб також для війська. І ось виявилося, що вояки на фінському фронті дістали хліб перемішаний зі склом, а той хліб походив з пекарні ім. Сталіна. І пішла вся енкаведівська машина в рух.