Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Прийшло негайно до масових арештувань і серед адміністрації пекарні, і серед її робітників. Чи пекарня випікала для армії справді хліб зі склом, себто, чи діяли там якісь небезпечні саботажисти, чи ні, пе знаю. Але, заарештувавши таку масу людей, НКВД вийшло напевно на своє: бо при цій нагоді викрито всякі зловживання не тільки серед провідних органів пекарні, але й більші та менші систематичні крадежі на шкоду пекарні серед робітництва. Тоді ж виявилося також, що під прізвищем Івана Барбашова. сторожа пекарні, окривається колишній небезпечний куркуль, власник 8 десятин поля, пари коней, двох коров і тузина дітей, що, як «ворог народу» та «експлоататор чужої праці», був засланий на примусову працю до карного табору, звідки якимсь чудом утік аж до Москви, де знайшов захист і працю у згаданій пекарні. Та що ж: «всевідуче» НКВД знайшло Барбашова й там та впакувало аж до камери ч. 29. на Лубянці. Скільки років каторжних робіт дали йому за втечу з табору та за затаєння свого куркульського походження, а мабуть і свого батьківського прізвища, ми не довідались. А кілько таких і подібних «ворогів народу» викрито й покарано тоді ссрел персоналу пекарні ім. Сталіна?

На увагу заслуговує також вязень Ґагуаг Акакій Павлович[4], що його привезли в Москву з Кавказу подібним поїздом, як мене зі Львова. Це був грузин, секретар одного з обкомів (обласних комітетів) партії, отже «шишка» доволі висока. Як правовірний марксист, він допомагав у 1924 р. російським большевикам здусити національне повстання грузин, підняті грузинськими патріотами під проводом популярних тоді соціял-демократичних діячів. Після жорстокого здавлення того повстання займав Ґагуаг високі пости в країні, а тепер попався в лабети НКВД, що після довшого вязнення на батьківщині стягнуло його аж на Лубянку, де його обвинувачували у прихильності до «буржуазного націоналізму». Не помагали ні його запевнення усні, ні його «заявлєнія» на письмі, що він і далі «вірний заповітам партії Леніна-Сталіна». Бо в Грузії, подібно як в Україні, нема тепер місця для рідної інтелігенції і під видом інтернаціоналізму йде страшна русифікація, про що наслухався я пізніше багато від сиіввязнів-грузин. А Ґагуаг як-не-як любив безмежно свою Грузію і на саму згадку про її великих поетів та інших діячів культури діставав румянці, а його очі набирали дивного блиску. Як же ж могла Москва терпіти такого в Грузії?!

Були ще в тій самій камері два татари. Один з них, Ґізатулін, жив у Москві, де був гардеробщиком в одному з театрів і попався в руки поліції мабуть за спекуляцію золотом. (Тих спекулянтів золотом слідчі підозрівали з правила в шпіонажі і старались видусити з них признання, що знайдене у них золото вони дістали зза кордону за свою шпіонську роботу). Другий татарин, інж. Ісмаїл, людина дуже інтелігентна, працював у Донбасі, де — як мені оповідав — мав багато знайомих і навіть приятелів серед інженерів-українців. Йому закидали не тільки симпатії до татарського націоналізму, але навіть якісь саботажі. Я став учити його також по німецьки, але по несповна двох тижнях його від нас забрали. Тому, що він не почувався до ніякої вини і до нічого не признавався, його перевезли мабуть до т.зв. Ліфортової тюрми теж у Москві, де, як говорено загально, вязнів мучено всякими тортурами доти, поки вони не підписали того, чого бажали собі слідчі. — «Прощай, друже!» були останні слова інж. Ісмаїла до мене, коли його в другій половині листопада 1939 р. викликали одного пополудня з камери з речами.

Вкінці згадаю і про жида Давидова Зельма-Ароновича, лікаря, що попав у нашу камеру з більшого провінціонального міста, мабуть Саратова. Закидали йому теж націоналізм і якесь шкідництво. Той Давидов, як людина, був мало симпатичний, та цим не можна пояснити собі просто ворожого ставлення до нього всіх вязнів, яке видно було при всяких нагодах кожного дня. Діяло тут безперечно расове упередження, чи таки ненависть до жидів, хоч большевицька влада за такі прояви карала дуже строго. На прикладі згаданого Давидова та на відношенні вязнів до інших арештованих жидів я переконався наглядно, що в царстві Сталіна процвітає широко не тільки російський шовінізм, який викликує з природи речей подібні відрухи серед усіх поневолених народів у Совєтському Союзі, але навіть расове упередження та зокрема ненависть до жидів.

Про ці справи матиму ще нагоду поговорити ширше в дальших розділах моїх споминів.

ПЕРШІ ПЕРЕСЛУХУВАННЯ

НКВД — страшна машина. — Як ведуть до слідчого на Лубянці. — Контрольний пункт. — Мій перший слідчий і що його найбільше цікавило. — Що я пережив при повороті до камери. — Дальші переслухування і деякі цікаві моменти. — Д-р Юліян Олесницький теж на Лубянці. — Моя втрата.

Вже в перших днях мого побуту на Лубянці, прислухуючись розмовам вязнів у камері, я зрозумів, що при допитах, які мене чекають, не треба боятися та не звертати уваги на те. коли слідчий буде запевняти, що НКВД знає все і на все має докази. Бо НКВД рідко якінебудь докази має і щойно у слідстві старається всякими штуками видобути з вязня признання до якоїсь вини. Далі я вичув, що в СССР не треба взагалі нічому вірити, бо там ніхто й ніколи правди не говорить: в СССР, казали мені, панує така забріханість, і то однаково у верхах та в низах, що ніхто й ніколи не може сказати, де кінчається правда і де зачинається брехня. Вкінці я почув, що хто попався в руки НКВД, той не може рахувати на нікого й на ніщо. Кожний вязень у слідстві борониться, як може і вміє, але коли НКВД забажає, то й найневинніша людина прийме на себе вину за всякі злочини, навіть такі, які їй ніколи й не снилися, і підпише все, що їй подиктує енкаведист-слідчий. Такі поняття, як право, справедливість, не кажучи вже про гуманність, у словнику большевицьких слідчих не існують.

Бо ж вони, оті слідчі, ніякі правники і ніяких правничих наук ніколи не вчилися. Це насамперед добрі й випробувані партійці, яких вибирають і стягають на вишкіл з усіх усюдів, даючи їм змогу попрактикувати кілька місяців під рукою та під доглядом вже вправлених старших слідчих. Після того кажуть їм вести слідство самим і вони зачинають плавати та «заслуговуватися» перед своїм вищим начальством. І за якийсь час одні з тих молодих слідчих авансують вище, здобувають карієру, високу платню й