Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

І заздрила Зеневі, котрий, згорнувши на грудях руки, вдоволено підзирає з-під зашкарлупілих повік за двома жінками, які сльозами й молитвами вистеляють йому шлях до Бога.

— Що з вами коїться, Софіє Антонівно? — повернувшись з відпустки, невдоволено запитав директор. — В інтернаті ремонт. Горе-майстри годинами тиняються без роботи, пропивають будматеріали, а вам наче хтось очі залудив. Посидите до обіду в кабінеті і гайда додому.

— Хто вам таке наплів? — спаленіла Софія.

— Співробітники. Кажуть, що відтоді, як у вас з’явився пожилець, ви наче в воду опущена.

«Не в воду, а в гноївку!» — подумала Софія й пообіцяла начальникові, що ремонт завершиться вчасно, з найменшими витратами, а коли той поїхав до спонсора — директора фірми будматеріалів — випрошувати білила, подалася до Наталени.

— Я знала, що ти бігатимеш і бігатимеш до мене, — зобачивши її на своєму подвір’ї, пробурчала відунка. — Але марно. Я роблю лише те, що мені дозволено, й не більше того, бо також маю сварґу й чоловіка, який сподівається жити зі мною, а не відмолювати за мене мої гріхи.

— Я вагітна, — захлипала Софія, — а він привіз наречену, яка вчора закінчила школу. В мій будинок! На моє добро!

— Сядь! — кинула Наталена й, збадавши її поглядом вздовж і впоперек, присудила:

— Йди з румовища, і якнайборше, бо там никає смерть!

— Куди? — жалібно пискнула Софія.

— Бог підкаже!

— Може, дасте мені… чогось…

— Ні! — відрубала Наталена. — Вагітна не має права, бо її гріх впаде на плід! — і показала пальцем на хвіртку.

В інтернат Софія вже не повернулася. Купила собі пляшку «Кагору», коробку цукерок, кілограм печива й покрокувала додому, гадкуючи, що чинити: податися (щоб уласкавити сварґу) зі свого затишного «румовища» світ за очі; винайняти помешкання в якоїсь бідної вдови чи всупереч пораді Наталени позмагатися з закоханим в іншу «окупантом».

Сягнула своєї вулички й побачила старезного діда, що, похитуючись, ніс дерев’яний, перев’язаний вишитим рушником хрест, а за ним полуторку, яка помаленьку фуркала слідом — везла Зеня на цвинтар. Четверо сусідок, також старих, несли двійко смерекових вінків, прикрашених дешевими пластмасовими квітами, а молодик — родич Васильки — дві прив’ялі червоні троянди, мабуть, зі свого квітника.

Софія захотіла було приєднатися до них, але згадала, що вагітним не радять дивитися на мерця, а тим паче, ходити на цвинтар, і перестояла процесію, опустивши очі долу.

Прийшла до вдови під вечір з вином і солодощами — пом’янути Зеня. А там Геновефа в дешевій чорній хустці й чорній блузці. Сидить, притулившись до Васильки, й хлипає разом з нею до свічки, що сумирно поблимує на столі, мов до Зеньової душі. У Васильки така ж хустка й така сама блузка — прикуплена «на смерть».

Вже не суперниці, а сестри, які лаштуються туди, де нема ні батяруватих чоловіків, ні ревнивих дружин, а є лише всіляка любов: сліпуча, пристрасна — до Бога, на якого не вельми зважали за життя, й спокійна, неяскрава, але вкрай необхідна (як лампочка-сороківка під стелею) — до всіх без винятку братів-сестер, з якими прокапарили вік на землі.

«Схоже, тільки смерть чоловіка може примирити жінок, які змагалися за нього», — подумала Софія й, промовивши: «Слава Йсу,…» поклала на стіл приношення.

Старі щиро зраділи їй, випили з нею вина й, пошепотівшись, делікатно запропонували їй перебратися… в будинок Геновефи:

— Ми чували, пані вчителько, що той… чорнявий з автом і молоденьким дівчам… дістав вашу садибу, а ви зосталися… при своєму інтересі. Ми з Василькою вирішили бідувати вдвох, а ви замешкуйте в моїй хаті. Хоч вона й стара, але ще міцна, — сказала Геновефа.

— Чому «замешкуйте»? — втрутилася Василька. — Прецінь, не маєш ні дітей, ні онуків. Подаруй хату пані вчительці, а вона тобі за це бомбона часом купить чи валер’янки.

«Бог підкаже», — згадалися Софія Наталенині слова й вона, розчулившись, подумки подякувала Йому за підказку, й зі сльозами, які досі старанно замикала в собі, виповіла сусідкам усе, що думала про ошуканців, котрих уважала найріднішими людьми, про Красника, котрий силою взяв її, а потім зненавидів, дарма, що вона не прискаржила його. Пообіцяла, що навідуватиметься до них і без дарчої, а перебереться до Геновефиного будинку під осінь, якщо чорнявий не відступить їй другий поверх.

Повернулася додому в гарному настрої, зігріта великодушністю й турботливістю вдовиць. Окинула поглядом дорогі, вишукані речі, що її оточували, й промовила:

— Шкода мені часу, який я стратила, вишукуючи й вигадуючи вас. Якщо мені судилося піти звідси, я візьму з собою лише «Трушеву красунечку». - І так легко їй зробилося — хоч літай і співай!

Напилася молока, потім соку, а за ним компоту з вишень і вийшла на балкон. Поглянула згори на непоказну Геновефину хатину під іржавою бляхою, оббиту дошками, з яких облущилася фарба, на дві височенні, старезні тополі, що перед нею, уявила собі, як вона ремонтує її (за скупеньку вчительську зарплатню?), як викорчовує дерева в той час, коли її заквітчаним подвір’ям походжає розпусне дівчисько, котре ще не заробило собі навіть шматка хліба, й сказала собі: «Моя дитина, що б там не базікала Наталена, народиться й виросте в моєму будинку! І край!»

Два наступні вечора Софія збавила в альтанці, відмахуючись від комарів дорогим віялом з японського шовку — виглядала Красника, щоб поділитися з ним щасливою новиною. Але той з’явився аж на третій вечір — очевидно, гостював у нареченої. Проїхав повз альтанку, не помітивши її, закрив машину в гаражі й, висвистуючи мелодію коломийки, попрямував до будинку.

— Любомире! — гукнула Софія. — Ходи-но сюди!

— Прошу мені не тикати! — відщекнувся він, але підійшов.

— Бракувало, щоб я викала батькові своєї дитини!

— Кому? — вилупився він на неї.

— Я вагітна