Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

А чоловік тимчасом, перекинувшись на живіт, гамселив руками підлогу, згадував то Оленьку, то Господа, й вимагав лікарів. Софія оббризкала його водою, плачно присягаючись, що не труїла його, любого, дорогого… А «швидку» йому викликала лише тоді, коли він знепритомнів. Кричала в трубку: «Молодий мужчина! Випив трохи вина і впав. Мабуть, інфаркт або інсульт! Їдьте з реанімацією!»

Застібнула йому ширінку, заправила сорочку, осмикала холоші брюк і вийшла зустрічати лікарів, подумки батькуючи Наталену, котра допомогла їй, щоб не допомогти, бо якщо Красник, не дай Боже, помре, будинок дістанеться його родичам — Сидорові та Уляні або ж Ростикові, а її сварґа закрутиться в той бік, де пітьма й злидні.

Лікарі приїхали, коли чоловік уже отямився. Виміряли пульс, тиск: «Все в нормі. Пацієнт здоровий. І навіть не п’яний. А чому знепритомнів? Може, настрашився чогось чи згадав про щось неприємне…»

Вкололи йому заспокійливі ліки й хотіли забратися, але Красник не дав. Закричав, як різаний, показуючи на Софію: «Це вона мене отруїла! Ось ця холера!» — й завимагав, щоб його негайно відвезли в лікарню на експертизу крові, бо тут вона прикінчить його.

Софія, забоявшись, що експерти виявлять в його крові якусь отруту, почала благати його, щоб він не ганьбив перед чужими людьми ні її, ні себе, бо вона також може поїхати в лікарню, щоб її оглянули там. Тому що цей чоловік, її сусід, хильнувши вина, дозволив собі… Що дозволив? Експертиза покаже.

Вона думала, що Красник забоїться звинувачення у зґвалтуванні, але він не забоявся: поїхав з лікарями і впродовж трьох днів морочив голову медперсоналу, домагаючись повної диспансеризації й аналізів «на всі отрути».

Повернувся аж на четвертий день. З утішними висновками: «Практично здоровий. Експертиза не виявила отруйних речовин ні в крові, ні в сечі пацієнта». А також зі столяром. Викинув з холодильника Софіїні продукти і поврізував у двері, що на першому поверсі, нові замки. А також завимагав, щоб вона впродовж тижня «вимелася» з його будинку.

«Сварґа закрутилася, проте не в той бік», — з жалем подумала Софія, і, щоб не клочитися з «паном-господарем», випросила в директора відпустку й поїхала в Моршин — пити цілющу воду.

Повернулася за місяць — свіжа, щаслива: тест показав вагітність, отже, сварґа повернула до сонця. Та й Красник трохи прочахнув, бо начальниця, з якою він познайомився завдяки Софії, влаштувала йому конфіденційну зустріч з мером, і той пообіцяв йому гоже приміщення неподалеку від райради. Вже не виганяв її з двору, лише не пускав на кухню й не вітався з нею, але вона не перейнялася цим. Придбала маленький холодильник, електроплиту на дві конфорки й готувала собі сніданки на другому поверсі, в передпокої, а повернувшись з роботи, «паслася» в садку: жадібно поїдала порічки, аґрус, ще не пристиглі вишні, квасок і румбамбар, а потім, виблювавши все, виходила на балкон і, насолоджуючись спокоєм, який повернула їй вагітність, очікувала, коли на вулиці блиснуть фари його авта.

Геновефа в новій парчевій хустці з ружами вийшла з будинку — попарадуватися перед Зеньом, що, схиливши голову на груди, куняв на сходах. Упівголоса привітала його з добрим вечором, але сусід не відгукнувся. Пройшлася подвір’ям, погукала його і, повернувшись в будинок, засвітила світло. За спиною старого виросла Василька:

— Чого сидиш? Ходи вечеряти! — й штурхнула його в спину. Він похитнувся і впав зі сходинок долілиць, на порослу рум’янком стежину.

Василька кинулася до нього:

— Зеню! Зенику! — впала перед ним навколішки, перекотила на спину й заволала: — Люди! Людоньки! Викличте дохтіра! Чоловік кінчається!

Софія вийняла мобільник з кишені халата, відстукала три цифри: «Сусідові зле. Непритомний. Скільки років? Ще молодий! Нещодавно співав-танцював, до сусідок моргав!»

А Василька тимчасом підбігла до паркана:

— Геню! Біжи-но сюди, Геню-ю-ю!

Геновефа — дарма, що глухувата, а почула, вихопилася надвір.

— Зеньові зле. Піна червона на вустах.

Геновефа сплеснула руками:

— Йой, Божечку! — й погнала до сусідів. Хустка спала їй на рамена, а з рамен на землю, але вона не зауважила цього. Впала навколішки перед Зеником, поклала голову йому на груди і зайшлася плачем.

— Не тра’ дохтіра! Нічо не тра’! Він помер, — гукнула Василька не то Софії, не то всьому світові й також стала навколішки, але з іншого боку.

Як довго молилися вони в парі за Зеникові душу, котра так несподівано випурхнула з їхніх рук, Софія не пристерегла, бо на вулиці зашурхотіло-заблимало авто Красника. Він вистрибнув з нього, мов кіт з льоху, оббіг його, широко відкрив дверцята з іншого боку: — Прошу! — й подав руку невеличкій білявій дівоньці з грубою косою (таких зазвичай називають «кишеньковими дружиноньками»). Поруч неї він виглядав старшим за свої роки й чорнішим не лише волоссям, але й лицем.

«Оленька! — здогадалася Софія й відзначила про себе: — Чорт ангелові не пара!»

Красник притьмом відчинив хвіртку й з поклоном запросив дівоньку в садибу. Софія вишмигнула з балкона і впала на канапу, відчуваючи, як десь в глибині її мозку клята сварґа пришвидшує оберти й відкочується все далі й далі від сонця. Вхопилася за голову, щоб зупинити її, а натомість підштовхнула, й вона закрутилася так, що жінці заіскрило в очах…

Наречена гостювала в Красника дві доби. Вранці вони разом сідали в авто й поверталися в сутінках. Бряжчали на кухні Софіїними каструлями, співали удвох (вочевидь, після шампанського), а потім перебиралися в спальню й, загасивши світло, любилися там — галасливо, з реготом і висками, так, наче були одні не лише в будинку, але й в цілому світі. А Софія, стоячи на балконі, притрушеному зимним, наче іній, місячним порохном, бачила ясно, мов наяв, своє майбутнє: їх, щасливих, і себе, самотню; дітей від юної дружини,