Читати книгу - "Дощило птахами"

довго сиділа, мовчки споглядаючи воду. Поволі здіймався голос, дуже відмінний від того, який звикли чути від неї. Чистий, немов кришталь, легкий і далекий. Через гуркіт до тих, хто працював, долинало лише кілька високих нот. Тоді вони сповільнювались — і мелодія розлягалася в усій красі. То була старовинна пісня: син короля закохався в пастушку, а хлопець, що сходив на ешафот, прощався з життям, — словом, вельми сумна історія, яку Марі-Денеж наспівувала голосом ніжнішим за пестощі. Вона все співала й співала — раз, двічі, тричі, у найсумнішому місці голос стихав, спів обертався на бурмотіння, вдев'яте, вдесяте — і молотки замовкали, і погляди чоловіків линули до озера. Марі-Денеж, стиснувши коліна руками, гойдалася туди-сюди і муркотіла пісню, що долинала до них німими нотами відчаю.

Ворожбитські співи над озером примушували здригатися від страху: а що, як шаленство поволі підійметься на поверхню?

Робота тривала, і вже у перший осінній тиждень оселя Марі-Денеж була готова: будиночок, оббитий чорними дощечками, трохи більший за хижку Чарлі, з сітками на вікнах та дахом, покритим бляхою, що нависала над вхідними дверима. Їм спало на думку, що цю частину можна перетворити на галерею, оточену сітками, де літніми вечорами Марі-Денеж заколисувала б себе сумними піснями. Хтозна — може, то була єдина ознака шаленства (надлишок суму), тож воно вимагало більше вільного простору.

Нарешті настав день, коли Марі-Денеж мала переїздити до нового будинку. День був похмурий, а небо лежало низько над світом, ледь стримуючи дрібний дощ. Поспіх і безлад призвели до нагромадження меблів. Бруно збирав їх у різних місцях, аби не привертати уваги; він купував переважно готові речі, бо вони вирішили, що Марі-Денеж не личить користуватися саморобними меблями. На теслярство не було часу — Марі-Денеж мала отримати все нове і найкраще. Стіл, три стільці, каркас для ліжка, матрац, газова піч та малюк-холодильник — усе чекало у великій залі готелю, поки його завантажать до пікапу та всюдиходу, а потім вручну перенесуть до будинку.

Фотограф з'явилася на стежці саме тоді, коли чоловіки тримали холодильник.

Про неї забули.

Першим її помітив Чарлі, оточений псюрами. Вона чимось йому помахала.

«Авжеж, знімки Любка, — згадав він. — І як я забув, що вона їх має занести?»

Справді, махала вона саме світлинами. У подібних обставинах — слабенький привід.

Четверо чоловіків, не змовляючись, скупчилися перед дверима, заступивши їй вхід та заховавши Марі-Денеж, — а що, як вона вирішить визирнути? Та це було однаково, що стримувати дощ. Рано чи пізно фотограф поставила б запитання, а відповіді, яка врятувала б ситуацію, вони не мали.

Відчувалось, як у щільній ворожій масі, що зустріла фотографа, ворушиться мозок. Стів гримав на псів, які завчасно не попередили про гостю. «Ач, у панійки справжнісінький дар!» — думав він. Бруно переконував себе, що вона не така погана (авжеж, надто вже вперта), пухкенька і — Їй-Богу! — майже вродлива. Зізнання блиснуло в його очах. Це помітив Том і усміхнувся думці про їхній роман. Чарлі відмовився від ідеї нагнати непрохану гостю карабіном, проте міцно стулив вуста і мовчав — «ані пару з вуст, нічого їй не скажу!»

Усе було зайвим.

Голос фотографа, коли вона привіталась, пробудив щось у Марі-Денеж — якийсь спогад, надію, щось вельми приємне, нестримне, і старенька блискавкою з'явилась на порозі, протиснулася вперед і, широко усміхаючись, опинилася просто перед фотографом.

— Анж-Еме![5] — пробурмотіла вона.

Вони бачили пробудження забутого життя, вона ніби впізнала когось — дорогу їй людину, приятельку, з якою пережила горе і неймовірні негоди.

— Анж-Еме... — шепотіла вона вже сумніше. Слабенький голос, повен розпачу, до якого можна було доторкнутися.

Вони засмутились, стареньку хотілося пожаліти, проте чоловіки почувались безсилими перед горем жінки, і потрібні слова знайшла лише фотограф. Вона нахилилася до Марі-Денеж, взяла її за руки і піднесла їх до вуст.

— Якщо хочете, називайте мене Анж-Еме.

Боязка усмішка повернулася.

Фотограф щойно завоювала дружбу Марі-Денеж і право увійти до будинку. Це усвідомили не відразу. Лише згодом, коли Марі-Денеж потягнула фотографа всередину, коли почулися сміх і балачки, — чоловіки зрозуміли, що їхня маленька громада уже ніколи не буде такою, як завше.

Нарешті жінки вийшли — і фотограф заявила, що Марі-Денеж потребує простирадл, рушників та фіранок.

Фіранок!

Ну ось — тепер на хуторі порядкують дві жінки. Одна тут оселилася, друга — лише в гостях, але може приходити, як їй заманеться. А інші мешканці безпорадні перед жінотою і новою дружбою.

Чоловіки виконали прохання — перевезли з готелю білизну, посуд та інше хатнє приладдя, але не фіранки, бо готельні були завеликі. «Завтра привезу із крамниці», — вирішила фотограф, і ця туманна обіцянка завершила день.

Нарешті Марі-Денеж облаштувалась у будиночку на ніч. Вона розібрала валізу, розвісила одяг, вдягнула льолю і стала чекати в ліжку — склавши руки на стегнах і виструнчивши спину, — поки тіло відродиться. Весь день їй здавалося, що воно втікало від неї. Спочатку в легенях з'явився холод, який згодом спустився до шлунку й невдовзі зник, — вона його більше не відчувала, не відчувала нічого там, де щойно пройшов холод, і це лякало, адже розуміла, що поволі триває розклад. Вона звикла відчувати занепад тіла — усе життя їй доводилося долати його, в нагоді ставали ліки, але зараз ліки були далеко, запаси вичерпалися, вона мусила докласти величезних зусиль або ж зосередитись і віднайти тіло.