Читати книгу - "Куркуль"

— Ух, яка норовиста. Я давненько за тобою спостерігаю.

— Спостерігай, та очі не поламай.

— Чого це ти грубіяниш? Я тобі нічого поганого не вчинив.

— Тоді навіщо тримаєш? Відпусти!

— Відпущу, коли час прийде. Ти, головне, не комизься.

— Та як ти… як ти смієш?!

— Смію. А шо ти думала?!

— Я Федоту скажу! Відпусти, кажу!

— І шо? От і що буде? Намелеш, що я тебе за руку тримав? Так ти спіткнулася в темряві і я тебе підтримав, аби не впала.

— Чого тобі треба?

Тут Петро приступив до неї, навис, як гора. Він присунувся так близько, що Саша відчула важке його дихання. Терпкий, настояний чоловічий запах — намішаний з цілого сонму різноманітних душків, від різкого, пронизливого духу поту до приємного аромату їжі. Чолов’яга притиснувся ще ближче.

— Ну, не балуй. Просто побудь зі мною, — якось навіть лагідно промовив він.

Шура спробувала видертися, та де там. Петро притулився до неї тілом, схопив її лікті, трошки розвів, умазав у стіну.

— Відпу… Що ти роби…. Я Федоту… розповім…

— Полегше, полегше. Ти думаєш, я зовсім бовдур? Нічого ти нікому не розповіси. А як скажеш, то я першою придушу твою малу. Шкода душі невинної, але от комуністи кажуть, Бога нема — то хто мене покарає?

— Я… Ти… збожеволів…

— Ти мене, Сашенько, з розуму звела. Нема сил уже, терпіти не можу. Доторкнись до мене.

Останні слова Петро сказав таким м’яким, аж наче оксамитовим голосом. Уся його чоловіча природа розбурхалася, напружилася й задеревіла. Він притискався до пахучої жінки, чув, як птах у грудях несамовито б’є крилами, але це його ще більше схвилювало.

— Ні… Благаю, не треба… Тільки не зараз!..

— А коли? Нема сил уже терпіти!

Він застогнав, але з такою глухотою, що стогін його перетворився на звірячий рик. Одною рукою він притримував руку Саші, другою долонею Петро схопив її за підборіддя.

— Які очі! Яка ж ти гарна!

Жінка спробувала чинити спротив, але хватка чоловіча сила не давала їй рухатися.

— Як я давно цього чекав!

Рука полізла їй під поділ, піднімаючи сукню.

— Я візьму тебе!

Саша здригнулась, закрутила головою, але Петро втримав її.

— Ти…

Останню фразу він договорити не встиг: двері почали відчинятися, віхоть світла впав на підлогу. На долю секунди старший Шевченко забарився, і, скориставшись моментом, Шура звільнилася, притьмом опинившись біля виходу. Мідно-жовте світло осяяло приміщення, двері відчинилися і в отворі з’явилася заплакана та перелякана Зоя.

Саша зайшла в кімнату й зачинила за собою двері. Вона обійняла доньку, усередині в ній усе тремтіло. Дівчинка схлипувала й намагалась щось сказати матері, але та не слухала. Хата попливла перед нею, усе затуманилось, утратило контури. Жінка гірко заплакала.

До кімнати з півгодини ніхто не входив. Гасова лампа відкидала нерівні відблиски по речах: вони танцювали на печі, зіскакували з припічка на ліжко, а тоді на лаву, уздовж вузького прямокутника вікна, пробігали далі й падали з розбігу на Ліду. Їй полегшало, дівчинка сиділа, закутана пуховою ковдрою, і дивилася, як мати складає харчі в пожовтілу радянську газету. Саша поспішала, тому склала їжу абияк, у нерівний згорток. Поквапилась укласти дівчат і сама опустилася на лежак, пригасивши вогник. Перед носом крутився запах Петра, здавалося, що гострий присмак поту проник у всі пори її шкіри, заглибився в нутрощі. Тут двері тихо зарипіли — увійшов дівер. Побачив згорток на столі, підійшов, узяв. На якусь мить завмер. Шура вчепилася поглядом у його постать, очікуючи якнайгіршого. Вона пожалкувала, що нічого важкого не було поруч, хотіла простягнути руку до печі, але злякалась, зупинилась. Фігура закам’яніла. Здавалося, ніби той, хто стояв, про щось замислився. Подекуди він рухав рукою, пересував тіло, неначе заводна іграшка, і знову завмирав. Кожен шурхіт змушував Шуру здригатися. Її жіноче нутро тремтіло, мов кущі шипшини на вітру. З вуст знову зірвалися церковнослов’янські, біблійні слова.

В одну мить Петро обернувся, зробив кілька кроків до жінки, нахилився до її обличчя. Ніздрі заповнив ядучий запах, проник у мозок, роз’їв усі думки. Жінка обімліла. Обличчя дівера зітнулося зі шкірою Саші, колюча щетина легенько притулилася до її щоки, порухавшись нагору й униз. Запахло цибулею й вареною картоплею.

— Скажеш Федоту — приб’ю, — спокійно промовив Петро, різко підвівся, схопив згорток та попрямував до виходу.

Він вискочив з хати й широко та шпарко покрокував до середини села. Морозна ніч обдала його крижаним вітром. Гострі голочки хуртовини вчепилися в розпашіле лице. Старший Шевченко наступав на хрустку кірку снігу, витискаючи валянками грубі сліди. Злість кипіла в серці, мов казан із водою на печі. Глибоко вдихаючи холодне повітря, він потім гучно видихав, немов прагнув остудити нутро. Петро був лютий на всіх у цьому світі. На Федота, що не хоче спокійно жити при новій владі й лізе в амбіцію. На нові порядки, до яких треба пристосовуватися. Звідки це звіряче почуття самозбереження? Які гвинтики крутяться в голові людини, зрушуючи весь механізм виживання, невпинно розкручуючи зубчасті колеса у свідомості та будуючи плани з порятунку? Не думав він про такі тонкі матерії. Слухався інстинктів, мов звір, брав слід, тікав від мисливців. І зараз Шевченко йшов до свого брата, ніс згорток їжі, а сам весь час