Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— То неправда, — заперечив старий. — Де такий спокій, там щось зле…

— Дивно, я ніби спати хочу, — сам до себе говорив Грицько, і лице його поволі розгладжувалось. — Смерть — це сон. Я вмер, а тепер знову хочу спати. Мені вже легше. Треба йти.

Він встав і, не зважаючи на батька, рушив до дверей.

— Грицю!

Син обернувся, і на його губах, що досі тремтіли, з’явилась лагідна усмішка.

— Не заважай йому, — сказав Лесь. — Він заспокоївся і говорити з тобою не може. Той час уже пройшов.

— Куди він?

— Дивитися телевізор.

— Як усе просто…

— Але ніхто з живих про це не знає і не може повірити.

— Боже, невже вічно доведеться їм дивитися телевізор?!

— Доки вони не змиряться зі смертю. А тоді почнеться очищення, безконечно довге.

— Грицькові дадуть змити кров?

— Так. Нам пора вертатись.

Старий пішов за Лесем покірно, як дитина, що загубилась і віддає себе під владу того, хто перший дасть їй руку. На цей раз дорога була інша. Вузький коридор, темний і вогкий, що й не треба було заплющувати очі, аби прочинити двері, за якими пролунав крик півня. Лесь здригнувся і випустив його руку. При зоряному світлі його лице зблідло, стало ще смутнішим.

— Прощай, — сказав він. — Не май на мене зла.

— Що ти, Лесю, бійся бога…

— Прощай.

…Старий стояв посеред хати, і йому здавалось, що підлога прогнулась під ним, — таким свинцево-важким стало його тіло. Він не міг ступити кроку, тільки безпомічно озирався довкола, шукаючи, за що вхопитись. На краєчку столу лежала синя книжечка з пожовклими крихкими сторінками. Простягнув до неї холодну руку, але кров не допливала до пласкої старечої долоні. Михайло Басараб стулив онімілі пальці до хреста. Проте до лоба не зумів донести. Впав…

Не прокленуть тебе, бездольного,

ті, хто миє твоє висхле старече тіло,

поїть з горнятка слабким чаєм з ліками,

перестеляє постіль і підкладає судно.

Не прокленуть тебе милосердні, бо милосердя їхнє ремесло. А інші прокленуть того сина, що вмер раніше за тебе. А не того,

котрий сидить поруч ліжка

і плаче, що тато марить.

Не ймуть віри старому й слабому,

убогому і дитині, яку женуть,

щоб не заважала.

Камінь котиться, життя точиться…

З усієї крові одна перлина лишилася,

але й та випала з мертвої руки,

покотилася…

У місті С. нічого було робити справдешньому інтелігенту. Брудне, закапарене, наскрізь просякнуте духом прагматизму вертких жидів упереміж із затхлістю шляхетських гонорів, що позакладали свої маєтності й встидалися працювати, — властиво, повітове містечко, де не зустрінеш ні розкоші, ні свободи мислі у менш-більш яскравому виразі. Таких закутків багато на нашій Галичині. Коли великі міста вже здригалися в передчутті кінця віку, почуваючи важкий хід епохи заліза й крові, то жителі С. мудро дбали лише про дотримання моральних установ, вірили, що новий двадцятий вік колись та вернеться до моральних цінностей. Бо світ людський на тому стоїть. Спосіб отакого супокійного тихого життя видавався молодому свіжому чоловіку відразливим і зашкарублим, а втім, хіба з ним не ставалося те саме по упливі десятьох чи менше літ? Коли вже той молодий чоловік не бажав позбутися свого нігілізму, то мусив утікати, як слабий пес, щоби десь здохнути від голоду і смутку.

Зрозуміймо, що за чисту совість треба платити найдорожчим: щастям, здоров’ям, кров’ю. Тільки поодинокі з нас відійдуть у царину смерті чисті, з любов’ю на устах. Підемо на Bal сьогодні, бо через сто років на нього прийдуть інші. Треба забавитися, щоб життя не видавалося таким нудним і непотрібним. Цього Balu вистачить нам надовго. Ваl — то велика потіха не лише для молодих, але й для старих та дітей. Шиються нові строї, стинаються бліді делікатні квітки, із шкатул виймаються персні, браслети, разки перлів, смарагдові кульчики, які ніколи не стратять свого блиску, навіть на кістяках.

По обіді на вулицю Тиху, в гарний новий дім з фавнами на карнизі почали сходитись і з’їжджатись перші гості. Решта мала прибути о сьомій годині потягом зі Львова. Від погоди втіхи було мало, та се звична річ у наших краях: осіння сльота, вітер, болото. А ще помешкання зимне, зі стелі капле, як у декотрих гостей, що прийшли з найдальших околиць, з-поза Дністра, каламутного від негоди, тримаючись за хисткі плоти, аби не заталапати начищених бутів. «Охота було Панові Господарю кликати тоту бідоту», — знизували плечима багатші гості, що мали власні фіакри. Хто Пан Господар Balu — було ще секретом, що додавало яскравішого рум’янцю на щічки панночкам, а ну ж бо господар сего дому молодий і вродливий! Що багатий і щедрий, видно було уже зі сходів. Поважний сивий лакей, котрий ходив ще, либонь, під стягом Тадеуша Костюшки, скеровував панство на другий поверх, у велику залу, прибрану квітами з оранжереї, бо де вже при такій сльоті могли