Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

скидати на купу знайдені речі і терпеливо чекати, як то наказував іншим. За хвилину мали над'їхати сани, керовані Дітріксеном. Тільки-но Фрітьоф подумав про це, як із снігової імли вискочили ще одні сани, прошмигнули збоку і зникли у білій куряві. Крики не допомогли. Одного погляду Нансенові було досить, щоб помітити, що цей екіпаж також розгубив частину свого багажу. На щастя, Трана перший завважив, що діється. Побачили нарешті й інші. Як тільки буря вляглась, довелося повернутися по слідах і повизбирувати з-під снігу одну по одній загублені речі.

Пасмо гір на обрії наближалося надто повільно, але надія додавала людям сил. За картою, яка була в Нансена, вони вже давно мали б досягти берега великого фіорду. А фіорду й сліду не було.

— Ніхто досі тут не проходив.

— Хто ж може знати, де той західний берег?

— А що, як взагалі до нього не дістанемося? — перемовлялися між собою перестрашені лапландці.

Важкий похід по кризі тривав іще три доби. Вони були, напевне, першими людьми, які, набрівши на широку розколину, що зяяла в кризі, аж підскакували з радості. Вона була провісницею прибережного льодовика.

З небувалим завзяттям мандрівники переносили на плечах сани і опускали їх на канатах. Але й цей подвоєний теми праці не задовольняв Нансена.

— Раз-два-а! Раз-два-а! — квапив він. — Швидше, хлопці! Кому милий рідний дім, поспішайте!

Нансен весь час когось підбадьорював. Сам виконував найтяжчу роботу. І ні на хвилину не забував, що має довести людей до мети цілими і здоровими. По багатоповерхових льодоспадах він ішов, як завжди, далеко попереду. Смертельно втомлений, він ледве боровся із сном. Раптом пролунав тріск — і Нансен відчув під ногами пустку, лижі зависли над прірвою. Він плечима вперся у стіни розколини. Лід сухо тріскався на висоті його грудей. Однак Нансен боявся крикнути, боявся навіть поворухнутися, завмер, безтямно вслухаючись, як пульсує кров у скронях. Обережно понишпорив рукою, намацуючи якийсь виступ. Пальці вчепилися в лід. Нансен підтягнувся нарешті вгору, одним сильним ривком закинув ногу за край розколини, а другим вишарпнувся з неї. Довго лежав нерухомо, насилу зводячи подих. Потім, опанувавши собою, обережно підповз і заглянув у глибочінь. Звідти війнуло смертельним холодом. Голубизна стін переходила далі в темну синяву, а синява — у чорноту. Фрітьоф кинув у розколину грудку снігу — одну, другу, але марно дослухався удару об дно. Зачекав, щоб застерегти від небезпеки, Свердрупа, який уже підходив на лижах.

Відтоді Нансен заборонив мандрівникам ходити по одному. Тепер по місцевості, вкритій сніговими мостами над розколинами, люди пересувалися, застрахувавшись канатами.

Крига поволі поступалась місцем голим скелям.

«Ми скинули з ніг лижі і, як оленята, підскакуючи, кричачи й метляючи головами, бігали по кам'янистій землі», — розповідав Нансен.

Оснащення було перекладено з саней до великих рюкзаків. Мандрівники взяли його небагато — тільки харчі і конче потрібні речі. По решту Нансен вирішив повернутися пізніше, з-над фіорду. Перша ніч, проведена на купах моху і лишайника, минула неспокійно. Дітріксенові пощастило підстрелити зайця. Зголоднілі мандрівники розшарпали його по шматках, навіть не дали йому зваритися. Ніхто не наївся, але всі довго не могли забути смак свіжого, ніжного м'яса, бо твердий пемікан всім уже остогид. Тепер кожен мимоволі приглядався до навколишніх скель, видивляючись, чи не ворухнеться на них що-небудь живе. Люди не могли дочекатися тієї миті, коли вже покажеться фіорд. Фіорд — це поселення, це ескімоси, це корабель, який мав відпливти на батьківщину. З фіордом мандрівники пов'язували всі свої надії.

Розділ п'ятнадцятий
У ТАКІЙ БАЛІЇ НІХТО ЩЕ ДОСІ НЕ ПЛАВАВ!

Удалині на морі полискували високі хвилі, що котилися від обрію до фіорду. Фіорд був величезний. Щоб його обійти, довелося б згаяти чимало днів і ночей. А їх і так уже лишилося небагато до настання зими. Не встигли мандрівники подумати, що ж робити далі, як Нансен уже знайшов вихід.

— Треба перепливти фіорд, — упевнено заявив він на постої товаришам, хрумаючи сухар. — Іншої ради не бачу.

— На чому перепливти? — запитали одночасно Свердруп і Дітріхсон.

Решта троє мовчали, від подиву розкривши роти і втупившись у свого вожака.

— На чому? — повторив Нансен. — На човні. Зробимо його самі. Не перебивайте. Зараз усе вам розкажу. Це дуже просто. Остов човна спорудимо з бамбукових жердин і лижних палиць, а потім обшиємо його брезентом, що на підлозі в наметі.

— Таж не втримається на воді така балія!

На обличчі Дітріксена згас вираз надії. Але Нансена ця недовіра не розхолодила. Він енергійно накреслив олівцем проект у своєму нотатникові.

— Звичайно, у човні поміститься не більше як два чоловіка. Ми попливемо до поселення удвох з тобою, — додав Нансен, звертаючись до Свердрупа. — Звідти надішлемо вам харчі й човни, на яких ви й переправитеся. Згода?

Розпочате нашвидкуруч будування човна жваво посувалося вперед. За допомогою сокири, кількох ножів, голок, умілих рук та кмітливих голів човен, або скоріше його жалюгідну подобу, було виготовлено всього за один день.

— Може, з цього й справді щось вийде? — мовив зрештою Дітріксен, котрий, хоч і брав під сумнів план Нансена, а проте, як і всі, працював, не шкодуючи сил.

Чудний витвір ледве утримував на воді двох чоловік і невелику кількість вантажу. Крім того, човен мав ще дві серйозні вади: протікав — цьому мандрівники нічим не могли зарадити, — і в ньому ніде було сидіти. Одну лавочку прилаштували із штатива теодоліта, другу — з бамбукових палиць. Нічого й казати, що й на одній і на другій недовго можна було всидіти.