Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Джемс Конт узяв чистий аркуш паперу і в центрі поставив олівцем крапку.

— Це Сонце, — пояснив він і, щоб було переконливіше, намалював довкіл крапки промені. — Навколо Сонця обертаються по своїх орбітах Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер і так далі. — Конт поставив на паперовому аркуші ще декілька крапок. — Сонце шле своє проміння в усі боки. Тільки частина його потрапляє на планети. Ви. знаєте, що на Марс попадає приблизно півтора процента від однієї мільярдної частини енергії, яку випромінює Сонце. Тобто, як кажуть, мізерно мала величина. Трохи більше енергії одержує наша Земля. А скільки сонячної енергії розсіюється в космічному просторі? Страхітлива кількість! її стало б на те, щоб забезпечити життя ще на двох мільярдах таких планет, як наша Земля…

Він зробив паузу і пильно подивився на нас, аби переконатися, що ми зрозуміли, яке серйозне порушене ним питання.

— Ну то й що? — нетерпляче спитала Олена Миколаївна. — Про це люди знають уже сотні років.

— От-от. Знають сотні років. Наші пращури знали це, але мирилися з таким станом речей, бо нічого не могли змінити. Ми у нашу епоху здатні використати бодай частково цей невичерпний запас енергії.

— Але в який же спосіб? — спитав я, зацікавившись словами Конта.

— Йдеться про те, щоб Перехопити частину сонячної енергії, яка розсіюється в космічному просторі, і скерувати її туди, де тепла не вистачає. Цю енергію можна використати, зокрема, в Антарктиді. Цією енергією можна зігріти й інші планети. Візьміть, наприклад, Марс. Здавалося б, усім хороша планета: і недалеко від Землі, і атмосфера непогана, і багато корисних копалин, є й рослинність, а людині там жити незручно. Мало кисню, ходиш увесь час у скафандрі, ніби водолаз. Узимку люті морози до вісімдесяти градусів з вітрами, завірюхи, хуртовина, і все це триває мало не рік за земним часом. Улітку теж не краще. На екваторі вдень у безводних пустелях спека доходить до тридцяти градусів, дощів майже не буває, повітря сухе й задушливе, а вітер жене смерчі з пилюки й піску. Це вдень, а вночі — влітку! — мороз до п’ятдесяти градусів. Води не вистачає, а вона ж там є. На полюсах видно великі крижані шапки, мов на нашій планеті. Якби той лід розтопити та клімат зробити теплішим, то планета б ожила, вкрилася квітучою рослинністю, повітря стало б вологіше і збагатилося б киснем, пустелі б зникли, з’явились би озера і зелені масиви. Ось тоді Марс дійсно став би придатною для людини планетою. А для цього треба ось що зробити.

Він присунув до себе аркуш паперу і над Сонцем, дещо під кутом до нього, накреслив невелику криву лінію та написав поряд з нею: «Плавуче дзеркало». Потім провів промені від Сонця до дзеркала, а від нього до тієї точки, що на малюнку зображувала Марс.

— Якщо це плавуче дзеркало матиме діаметр кілометрів з чотириста і відстоятиме на тринадцять з половиною мільйонів кілометрів від Сонця, то таке дзеркало пошле на Марс додатково ще стільки тепла і світла, скільки він одержує нині. На Марсі стане вдвічі тепліше. Двоє чи троє таких дзеркал пошлють на Марс стільки енергії, що клімат цієї планети невпізнанно зміниться…

Я мов зачарований дивився на цей маленький аркуш паперу. Невже це реально? У наш час нікому б і на думку не спало виступати з подібною ідеєю. Та ось минуло тільки півтораста літ, і люди обговорюють цю грандіозну проблему серйозно й по-діловому, як у наші дні обговорювали б проект нового автомобіля або тепловоза.

— Але ж для того, щоб ці плавучі дзеркала давали ефект, вони мають бути розташовані дуже близько до Сонця, ближче, ніж Меркурій, — заперечила Олена Миколаївна. — А там проміння Сонця таке жарке, що жоден матеріал не витримає, згорить.

— Ви забуваєте, що тіньовий бік дзеркала матиме температуру космічного простору, — поправив її Джемс Конт. — За попередніми розрахунками температура всього дзеркала становитиме приблизно мінус п’ятдесят градусів.

— А чому дзеркало названо плавучим? — поцікавився я.

— Воно буде повільно обертатись навколо Сонця, мовби плавати довкола нього, постійно посилаючи промені на визначену ціль. Я вже не кажу про те, що на його каркасі буде встановлено атомні реактивні двигуни, які зможуть тримати його на потрібній відстані від Сонця та керувати його рухом. Само собою зрозуміло, що їхня робота контролюватиметься і скеровуватиметься відповідним чином, — це, я гадаю, ясно.

— Я уявляю собі вагу цієї споруди! — скептично посміхнувся один старший науковий співробітник. — Сам тільки відсвітний шар металу на дзеркалі важитиме декілька мільйонів тонн…

— Навіщо ж метал? — палко заперечив йому Джемс Конт. — Невже ви нічого не чули про дзеркальну плівку Марти Аугустінас? Подивіться!

Він вийняв з кишені невеликий, завбільшки з сірникову коробку, металевий футляр і, відчинивши кришку, витяг звідти смужку білого, мов дзеркало, матеріалу. Махнув рукою, і м’який блискучий шар, наче срібна скатертина, накрив увесь стіл. У складках непрозорого матеріалу, мов у викривленому дзеркалі, відбивалися вікна, стільці і наші спотворені до неможливого обличчя.

З коробочки падали все нові її нові метри цього тонісінького гнучкого дзеркала. Плівка вкрила вже в кілька шарів увесь стіл пишними складками і, виблискуючи, мов живе срібло, впала на підлогу. Здавалося неймовірним, що така кількість плівки вміщувалась у маленькій коробочці.

Але це не був цирковий трюк фокусника. Плівка насправді була там.

— Гадаю, досить, — сказав Конт. — Якщо я витягну все, що є в коробочці, то плівка заповнить усю кімнату. Спробуйте, яка легка вона і міцна. Візьміть розірвіть її!

Я не міг стриматися і, взявши цей ледве відчутний на вагу матеріал, щосили шарпнув його в різні боки. Я чекав, що тут же почується тріск розірваної тканини, але де там: вона навіть не розтяглася. Тонесенька, тонша за павутину, плівка виявилась надзвичайно міцною.

— Оцією чудовою плівкою, а не металом і буде вкрите плавуче дзеркало, — додав Конт.