Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

«Знаменно! Слід зауважити, що містер Твен багатозначно мовчить з приводу свого кривосвідчення в Кохінхіні!»

(Далі протягом усієї виборчої кампанії ця газета ніколи не називала мена інакше, як «Безчесний Клятвопорушник Твен»). Потім виступила ще одна газета, яка вмістила таке:

«Хотілося б знати. Чи зволить новий кандидат в губернатори пояснити декотрим своїм співгромадянам (які матимуть нещастя голосувати за нього!) таку цікаву обставину: чи правда, що його товариші по бараку в Монтані, які раз у раз «губили» різні цінні речі, що незмінно виявлялися або в кишенях містера Твена або в його «валізі» (тобто в газеті, в яку він загортав свої пожитки), мусили зробити йому, задля його ж власної користі, дружнє попередження, а саме: обмазавши дьогтем та вивалявши у пір’ї, протягти його на жердині, а потім порадили йому назавжди покинути те місце, яке він займав у таборі. То чи зволить він це пояснити?»

Хіба можна було вигадати щось мерзенніше? Адже я ніколи в житті не був у Монтані!

(Відтоді ця газета звичайно називала мене не інакше, як «Твен – Монтанський Злодій»).

Все це призвело до того, що, беручи в руки газету, я став відчувати такий самий страх, який відчуває людина, піднімаючи зі свого ліжка укривало й чомусь боячись знайти під ним гримучу змію.

Одного разу мені потрапило на очі таке:

«Наклепника виведено на чисту воду!» Завдяки письмовим свідченням Майкла О’Фленегена, есквайра з Файв-Пойнтса містера Снаба Реферті та містера Кеті Маліген з Уотер-стріту, які вони дали під присягою, встановлено, що підла заява містера Марка Твена про те, нібито покійного дідуся нашого достойного кандидата містера Бленка повішено за грабіжництво на великій дорозі, це брутальна, безсоромна і безпідставна брехня. У порядних людей сумно стає на душі, коли вони бачать, до яких ганебних засобів вдаються деякі добродії, щоб досягти успіху на політичній арені, нападаючи на мерців, що давно покояться в своїх могилах, і паплюжачи наклепами їхні славні імена. І коли ми думаємо про той біль, що його завдає ця безсоромна брехня невинним родичам та друзям небіжчика, ми майже готові закликати зневажену й обурену публіку вчинити коротку й рішучу розправу з наклепником! Але ні! Полишмо його на муки власного сумління! (Хоча коли почуття гніву візьме гору і публіка у своїй сліпій люті заподіє наклепникові тілесне каліцтво, то безперечно, що ніякі присяжні не зможуть визнати винними месників і ніякий суд не зможе покарати їх»).

Ця дотепна прикінцева фраза мала свої наслідки: тієї ж ночі я мусив схопитися з ліжка й утекти дверима чорного ходу, в той час як «зневажена й обурена публіка» вдерлася парадними дверима, розбиваючи меблі й вікна в своєму справедливому гніві і привласнюючи за одним заходом ті речі, що їх легко було забрати з собою. І все-таки я можу, поклавши руку на біблію, заприсягтися, що я ніколи зроду не зводив наклепу на дідуся містера Бленка. Більше того: до сьогоднішнього дня я навіть не здогадувався про його існування і ніколи не чув його імені.

(Мушу зазначити, між іншим, що вищезгадана газета відтоді не називала мене інакше, як «Твен – Паплюжник Могил»).

Слідом за цим мою увагу привернула така газетна стаття:

«Достойний кандидат. Містер Марк Твен, що мав учора ввечері виступити з викривальною промовою на масовому мітингу незалежних, не з’явився своєчасно! У телеграмі від його лікаря повідомлялося, що його збила з ніг пара коней, що йому переламано в двох місцях ногу, що він терпить тяжкі муки й таке інше, і таке інше, і ще багато такого роду. І незалежні щосили намагалися проковтнути цю жалюгідну відмовку і вдавали, що вони не знають справжньої причини відсутності цього мерзенного розпусника, якого вони називають своїм кандидатом. Минулого вечора якийсь п’яний тип рачки вповз у готель, де живе містер Твен. Доконечний обов’язок незалежних довести, що ця п’яна тварюка не був сам Марк Твен. Нарешті ми їх спіймали на гарячому! Це – випадок, який не дає жодної змоги ухилитись від прямої відповіді. Громоподібний голос народу запитує: «Хто була ця людина?»

На мить мені здалося зовсім неймовірним, що ця ганебна підозра падає саме на мене. Три довгих роки минули відтоді, як я востаннє торкався до елю, пива, вина чи взагалі до будь-яких спиртних напоїв.

(Очевидно, з часом я звик до всього цього, бо коли в наступному випуску цієї ж газети я побачив міцно встановлене за мною прізвисько «Твен, що допився до білої гарячки» я не відчув уже колишнього раптового гострого болю, хоч і знав, що ця газета з монотонною одноманітністю називатиме мене так до самого кінця виборчої кампанії).

На той час значна частина адресованої мені коресподенції складалася вже з анонімних листів. Форма їхня була проста:

«Що ви скажете про ту стареньку, яку ви стусонули ногою, коли вона постукала до вас, випрошуючи шматок хліба?

Поль Прай»

Або:

«За вами водяться вчинки, про які ніхто не знає, крім мене. Я радив би вам вислати мені кілька доларів, якщо ви не хочете почути через газети про

Генді Енді»

Такий приблизно був зміст цих листів. Я міг би при бажанні вести й далі в тому ж дусі, аж доки читачеві не набридне.

Незабаром головна газета республіканців «викрила», що я брав великі хабарі, а провідний орган демократів приписав мені участь у якомусь брудному шантажі.

(Таким чином я здобув іще два прізвиська: «Твен – Підлий Хабарник» та «Твен – Мерзенний Шантажист»),

На цей час усі газети голосно вимагали моєї «відповіді» на всі жахливі обвинувачення, які впали на мене, і лідери моєї партії заявили, що дальше мовчання означало б крах моєї політичної кар’єри. Ніби для того, щоб підтримати їхню заяву й прискорити мій виступ, другого ж дня в одній з газет з’явився такий допис:

«Подивіться на цю людину! – Кандидат незалежних усе ще мовчить. Звичайно, він не сміє й голосу подати! Кожне обвинувачення проти нього