Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

переді мною в чому мати народила. Спершу я помічаю на його тілі всі ті рубці. Хрінь несусвітня. А тоді помічаю ніж. А тоді — його гримасу. Найстрашніше, що я бачив у своєму житті. Він зав­жди так усміхався, та­кий щасливий був чувак. Але в ту мить ним ніби демон оволодів.

Я навіть не помітив першого порізу.

Артіс робить рукою жест, ніби вдаряючи себе в груди.

— На мені тоді була якась мішкувата хрінь, чиясь зі старших, тож ніж увійшов не дуже глибоко. Та все ж увійшов. Я кинувся до сраних дверей. Іграшковий Майстер, певно, думав, що замкнув їх, а може, був надто п’яний, аби швидко рухатись. Не знаю.

Артіс на якусь мить замовкає, його дихання пришвидшується, очі вдивляються в далечінь. Раптом він усміхається.

— Чуваче, я вилетів із тих дверей і помчав подвір’ям, мов драний кіт. Територія була огороджена, та я добре лазив. Пам’ятаю звук, із яким він ударився лобом об ту огорожу, мов носоріг. Бамсь!

Він волав: «Повернися! Це лише гра!». Хріна. Собачого. Шукай дурніших. Я біг не зупиняючись, аж доки дістався автобусної зупинки і якась мексиканка почала верещати, щойно мене побачила.

Наступне, що пам’ятаю, — я в лікарні, і копи розпитують, що сталося. Я розповів, що був у Країні іграшок і в містера Іграшкового Майстра вселилась потвора. Ясна річ, вони вирішили, що в мене дах поїхав.

Через декілька днів мене повезли в машині без розпізнавальних знаків і попросили показати, в якому будинку все це сталося. Та я не знав. Коли я біг — я просто біг. І не озирався.

Вихователі вирішили, що я брешу і насправді то була якась типу посвята в банду. Ні. Є, звісно, геть шизануті жорстокі покидьки, але банди малолітніх, що займалася б таким лайном, тоді не існувало. Та вони вірили в те, у що хотіли вірити. Зрештою, у це повірив і я.

Я заговорюю вперше за кілька хвилин.

— Вибач, що тобі довелося знову все це пережити. І тоді ти намалював графіті?

— Гадаю, так я намагався попередити дітей. Та насправді я мало що з того пам’ятаю. Почасти щось пригадую, навіть через стільки років… типу запаху в тому гаражі. Там ніби лайно якесь здохло. А ще там уздовж стін стояли банки з лайном. Ну, точно не з арахісовим маслом, — він робить довгий видих. — От тобі й маєш. Артіс проти Іграшкового Майстра.

— Господи.

Це все, що я можу сказати.

— Не жалій мене. Пожалій усіх тих малих братків, які не хотіли махлювати в «Маріо Карт».

— То ти так і не знайшов того будинку?

Він хитає головою.

— Уже старшим я їздив округою й намагався його знайти. З пістолетом на колінах видивлявся білий «Кадилак». Але так і не знайшов. Не знаю, скільки я пробіг того вечора. Далеко б не пробіг. Я добряче стікав кров’ю. Втім, виявилося, що я пробіг достатньо, аби копи не змогли його знайти.

— Ти щось пригадуєш? Будинки? Якісь орієнтири?

— Ніби й так. Але все воно перемішалося.

— А якби можна було відтворити твій маршрут?

— Тобто?

— Навряд чи там багато будинків із гаражем та огорожею.

— Якщо в тебе є фотографії, я б на них поглянув.

Якусь мить я міркую.

— Можливо, у нас є дещо краще.

Розділ 24. Симуляція

За годину їзди на північ від Барстоу, що у Каліфорнії, є місто, де почуваєшся, ніби в Афганістані. Попри ринки, мечеті й навіть футбольний стадіон, його можна сплутати з тисячею близькосхідних пустельних поселень.

Це поселення поблизу Форт-Ірвіна було побудоване для тренувань американських солдатів перед відправкою за кордон. Схожі навчальні полігони існують і на інших базах — приміром, стодвадцятигектарове місто у Вірджинії, призначене для відпрацьовування антитерористичних тактик і навіть частково облаштоване метрополітеном.

Відколи почалася війна з терором, ми витратили мільярди доларів, будуючи симуляції точок, куди, можливо, доведеться посилати війська. Деякі з цих симуляцій віртуальні.

Улаштувавшись в OpenSkyAI, я отримав доступ до інструменту оцінювання міських загроз — такого собі Google Earth із майбутнього. Десь на північному сході країни стоїть серверна ферма з високоякісними зображеннями кожного квадратного метра Америки (та інших країн). До них додаються детальні описи. З них можна створити тривимірну модель будь-чого, на що вам би хотілося подивитися.

Я можу завантажити програму на телефон. Доки Артіс пригадує деталі, я вводжу скрипт, який шукає збіги. Нам відомо, на якій зупинці його знайшли. Наступний крок — визначити будинок.

Я знаходжу шістьох імовірних претендентів і створюю тривимірну модель. Перспектива спостерігача настільки точна, що навіть враховує його тогочасний зріст.

Я притискаю телефон до скла і прокручую йому локації. На перші чотири він особливо не реагує. А от на п’ятій зіниці розширюються, і я розумію, що ми натрапили на слід.

— Ось той сраний будинок! — вигукує він, отримавши у відповідь суворий погляд охоронця, який уже приготувався закінчувати нашу зустріч. Артіс стишує голос.

— Чорт. Якби я не сидів тут…

Мабуть, добре, що він таки сидить. Хтозна, що б він зробив із людиною, яка б йому відчинила. Хоча хтозна, що на його місці зробив би я.

— Артісе, — кажу я, щоб привернути його увагу. — Може, це й не той будинок.

Він зиркає на мене.

— Не будь як вони. Не будь як вони.

— Я просто кажу, що з часом усе могло змінитися. Може, Іграшковий Майстер давно звідти виїхав.

А ще існує ймовірність, що Артіс усе вигадав. Її також не можна виключати.

Він не злиться — просто киває.

— І що тепер? Зателефонуєш копам? Тобі вони повірять.

— Ти переоцінюєш їхню довіру до мене. Я не можу просто подзвонити 911 і повідомити місцезнаходження комптонського Фредді Крюґера на основі свідчень в’язня з окружної тюрми.

Він виснажено зітхає.

— Із Безжальним Сплюхом, який порішав усіх повій, те саме було. Якась навіть показала копам, де це відбувалося.

— Вона помилилася на один будинок, — уточнюю я.

— Ніби це щось міняє. То що ти робитимеш? Напишеш гнівний твіт? Розкажеш усім своїм білим ліберальним друзякам, як допоміг бідному чорному хлопчику?

— Збираюсь постукати в ті двері.

Артіс витріщається на мене своїми проникливими сірими очима.

— У тебе що, блін, геть дах поїхав?

— Я не дев’ятирічний хлопчик. Якщо він запросить мене увійти, я відмовлюся. Але готовий закластися, що його там давно вже немає.

— Чому це?

— Бо ти втік. Розумний би якийсь час не з’являвся вдома, а тоді за кілька місяців переїхав.

— Куди?

— Гадаю, недалеко. В межах району.

— І як нам його знайти?

— Реєстр домовласників. Комунальні рахунки. Якщо це був його будинок, він мав лишити сліди.

— Так…

Артіс замислюється.

— Ще така штука. Коли я був малим, я не міг цього описати, та зараз починаю розуміти.

— Що?

— Він смішно говорив. Типу як білий, але наче й ні. Ніби не з цих країв.

— Нью-Йорк?

Він хитає головою.

— Я тоді ще не розрізняв акцентів. Була лиш вулична говірка і та, якою розмовляють по телевізору. Я вивчив обидві. Одну — щоб спілкуватися з друзями. Іншу — щоб спілкуватися з дорослими, які могли ускладнити життя.

Він знову змовкає.

— Чуваче, не думаю, що тобі слід їхати туди самому. Почекай, доки я вийду, і навідаємось разом.

— І коли це має статися?

— Може, й скоро — якщо скажеш, що я допоміг упіймати