Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Гай-гай! Давно треба було піти на те осине гніздо і розтоптати його ногами.

— Легко сказати, Домане! — вигукнув старий. — А зробити не так просто. Міцно тримається те гніздо біля вежі.

— Та й вежу ту камінну не духи мурували, а люди. Отож її людські руки і зруйнувати можуть, — сказав Доман.

— Не говори так, — озвався Віш, — ніхто не знає, коли її зведено. Вона стояла ще й за пращурів наших. її, видно, збудував люд, котрий вже зник з цієї землі.

Доман мовчав.

— Нам обом, — додав старий, — не розмірковувати треба, а громаду підіймати і рятувати дітей. — Він подивився на молодого господаря, який також шукав його погляду. — Треба віці розіслати до кметів і владик та скликати загальне віче старійшин. Хай зберуться наші сільські громади й ополя, ми почнемо, а за нами підуть і інші.

— Ваше слово — веління для нас, — мовив Доман. — Хай розносять віці. Але дозвольте й мені сказати. Кого скликати й куди? Ви добре знаєте, що Хвостек має своїх і серед кметів, що Лешки розплодилися й поженились, і їх тепер сила-силенна, — ми не самі… Треба спочатку обережно й тихенько розвідати, як там і що, все зважити як слід, перш ніж виступати із жменькою людей, бо нас же зімнуть.

— І я такої ж думки, — відповів Віш. — Знаю добре, що в Хвостека не бракує друзів, що дехто з наших із ним побратався; але знаю і те, Домане, що не весь рід Лешків піде за ним. Він своїх дядьків пригнобив, у кметів перетворив, племінникам повиколював очі, інші від страху не сміють вийти з городищ. Ці будуть триматися з нами.

— На вічі ми це краще обміркуємо, — зауважив Доман. — Отже, скличемо віче.

— Перш ніж розсилати віці, — перебив його старий, — поїдемо по дворах, не говорячи нічого, щоб почути, про що там гомонять. Їдьмо разом, Домане, завітаємо до кметів і до Лешків.

— Батьку Вішу, погодився Доман, — я готовий. Перепочиньте в мене, а потім поїдемо разом.

— Як ви гадаєте, до кого? — спитав старий.

— З кметів… до старого П'яста — порадитись; хоч він і вбогий чоловік, але мудрий… Мовчить, але більше знає від тих, що багато говорять.

Віш кивнув головою.

— А далі?

— З Лешків… хоча б до Мілоша… — сказав Доман.

Це його синові очі Хвостек виколов.

Перераховували двори, та от гість притиснув палець до вуст:

— Крім нас обох, ніхто про це не повинен знати. Ми їдемо на лови.

— Так, ми їдемо на лови. Своїх людей ви залишите в мене, а ми вирушимо вдвох. Так буде краще.

— Справді, так буде краще, — кивнув Віш.

— А де ми зберемо віче? Бо ж таки мусить воно зібратися, адже давно вже його не було, — сказав Доман.

— Де? Там, де споконвіку збиралось. Навіщо нове місце шукати, та й де його знайдеш? На Зміїному урочищі, недалеко від святого дуба й джерела, в окопі на городищі, де батьки, діди і прадіди наші раду радили. Там і нам усім треба буде зійтись і погомоніти.

Вони подивились один одному у вічі.

— Урочище це в глибині лісу, безпечне, навколо тягнуться болота. Краще там, ніж в якомусь іншому місці. Коли б старійшини зібрались громадою в нашому чи іншому дворі, князь помстився б, спалив. А там… Хто знає, може, й чутка про віче до нього не дійде?

— Чутка? — засміявся Доман. — Він скрізь має своїх, донесуть йому, тільки-но вирушимо; але ж не будемо сидіти в норах. Із давніх-давен люди на віче збирались, чому б їм і зараз не зібратись? Треба зараз же розіслати віці.

— Так, — сказав Віш, — двох пошлемо по дворах, селитьбах, хатах, щоб скликати старійшин; але спершу ми повинні знати, кого скликати і хто піде з нами. Годилося б узяти з усіх присягу на вогонь і воду.

Вони далі радились між собою пошепки. Зійшлись на тому, що віче має обов'язково бути і що кмети не виступатимуть проти нього; заздалегідь обдумували, як би його зібратись непомітно; оскільки на Купалу люди і так сходились по урочищах, вирішено було призначити віче напередодні Купали.

Для того, щоб розіслати віці, у них ще був час; проте до Купали не так вже й далеко, щоб оцю справу можна було зволікати.

Гомоніли довго… Тихенько собі радились у хаті аж до самого смерку. На столі стояв мед, але до нього майже не торкались. Спохмурніли чола, насупились брови навіть і у веселого Домана. Нарешті, поговоривши про все, вони потиснули один одному руки, і господар вивів старого з хати під липу, що стояла на пагорбі. Тільки-но вони там з'явились, як з двору вискочила ціла зграя собак і оточила господаря, — він був пристрасним мисливцем. Челядники стояли осторонь і ніби щось очікували. Доман позирав на них, а вони — на нього.

— Я хотів би вас трохи розвеселити, — мовив господар, — тільки чи ж будуть до смаку вам наші юнацькі пісні, бо надто вже вони легкі. Але чимось— таки раді прийняти вас і показати, що не пухнемо від сну і біля вогню не дрімаємо.

— Гей, Сціборе! — крикнув Доман, махнувши рукою. — А йди-но сюди!

На його поклик з'явився славний парубок з палкими очима.

— Кращої нагоди для гонитви за вовками не буде, — мовив Доман. — Перед ким же й похвалитись, як не перед старим Вішем? Випустіть хижака з загорожі, і ми покажемо, що не боїмося дикого звіра.

Сцібор кинувся бігти, і вслід йому залунали веселі голоси. Собак загнали в сарай, тільки кількох залишили на смику. Віш і Доман встали і підійшли до воріт, біля яких уже юрмилися хлопчаки. Господар наказав озброїтися рогатинами й почав розставляти людей. Сам же взяв списа із залізним вістрям і став віддалік. Хлопці тримали собак на повідках, і ті рвалися з рук, чуючи, що їх недарма вивели.

Господар сплеснув у долоні, і ворота зі скрипом відчинилися.

Під час потішних ловів у дворі чулися крики, сміх і оплески; дівчата, видершись на пліт, підохочували мисливців, діти розмахували палицями. Старий Віш навіть кілька разів за меч хапався, не міг спокійно встояти. А коли вовк, стікаючи кров'ю, звалився на землю і собаки накинулись на нього, збіглися всі, щоб зблизька глянути на вбитого звіра. Кілька днів тому хтось із людей Домана спіймав його в лісі, оглушивши ударом по голові; напівприбитого вовка зв’язали й притягли в двір, де він відійшов і ожив, щоб оце тепер послужити для розваги.

Убитого звіра відтягли геть і почали стріляти з лука і пращі. З усіх присутніх Доман