Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

інше – то пуста балачка. Але див і чудес не відкидають у минулі часи. Оповідь наближає їх і притягує до нас. Трапляються вони і тепер. Адже їх передають живим словом, що пульсує, наче родова кров. Та кров кружляє в жилах родів, як у словах оповідачів. Люди пов’язуються з давніми родами не тільки кров’ю, але й вістю про давнину. Не лише спадком тримаються і живляться, але й живим потоком переказаної вісті. Інші племена мають свої старі книги, святі письма і величні біблії, архімудрі талмуди, а наші гірські роди мають живу книгу. Наскільки довго живуть старі люди, повістуни, починачі-чародії, котрі черпають із джерел давнини, зі старої правди. Наскільки довго б’ють криниці самотності та свободи, наче головиці-джерела на верхів’ях, настільки довго оповідям вірять. Для давніх людей сто років було не так уже й багато, а двісті – також нічого особливого. І не тільки тому, що жили довго, а й тому, що довго жила пам’ять жива. Як і тепер такі, що бігають і гасають горами, відповідають чужакові, який запитує про дорогу: що з Писаного Каменя до красноїльської церкви то недалечко, ну, пару хвилин (а той пізніше йде за годинником п’ять годин), а до Голів чи на Скупову полонину трохи далі: десь так буде годинка (а насправді деколи на дорогу цілого дня не вистачить), так і для давніх повістунів чи Довбушеві часи, чи турецькі часи і навіть часи війни із Сироїдами, з татарською неволею, здавалися недавніми. Та було от, ніби вчора. Так прадід оповідав. Ну, нє, але, може, і сотки років нема – недавно.

Не один повістун проходжувався собі тими далекими часами вільно, ніби власною розлогою полониною, як йому хотілося. А ще подув сивої давнини приносять, посилюючи її близькість, величні ліси – вікові, невчорашні і не завтра їм щезнути. Тому дива стаються дотепер, ставатися будуть доти, доки будуть ліси, доки будуть старі повістуни, доки незнана міра для часу. Доки той гірський світ непронумерований, незареєстрований по-орендарськи, доти й гірський час – некарбований, непроцоканий маленьким годинником, нерахований жадібно на ґрейцери – не знає меж. Сягає, куди схоче. Наближає позавчорашнє, а віддаляє сьогоднішнє. То глибоко мовчить, то говорить приглушено, то шумить, гуде й піднімається несподівано, як Черемош під час повені, і густо сипле скарби, як щедрий ґазда сипав би старі дукати з бербениці. Кружляє, повертається туди, звідки виплинув, або розходиться на всі боки, немов кола хвиль на поверхні озера.

Час, цілком осібний, цілком окремий, щоденно володарює зеленою Верховиною, ґаздує над пущами і полонинами. Подивіться лиш, як він порається перед світанком. Їде собі той час – величезний старий ґазда з довгим білим волоссям – їде полониною чи лісовим плаєм на возі, запряженому чотирма могутніми, але статечними волами. Ґазда замислений і радіє чомусь. Лагідно посміхається. Воли повільно й рівномірно кивають головами. Рипить ярмо… Воли майже спиняються. Геей – цідить ґазда. Воли задумуються, задумується і ґазда. Оглядається, сонечко ще не зійшло: «Маємо чєс… Геей», – повторює за хвильку. Воли рушають, ступають твердо, то повільно йдуть уперед, то спиняються. Скрипом ярма виводять протяжний ритм гуцульського часу: «Маємо чєс…» Ці слова, як лагідний усміх турботливого ґазди, розносяться над цілим краєм.

У ґаздівському житті поспіх не потрібен. Усе робиться завчасу, все відбувається вчасно. Ніхто не запізнюється, бо воліє рано встати, рано впоратися, рано вийти, щоб завжди мати досить часу. Так було колись. Полонинські відстані та подорожі не рахували годинами чи, борони Боже, хвилинами, як поїзди, лише днями й тижнями. Поспіх – то якесь дивацтво, а постійний поспіх – це просто сміх, це хвороба. Поспіхом недалеко заїдеш, зате без поспіху переженеш тих, що поспішають, і ще й добре випередиш. Не один бідкався через поспіх, чи тому, що надто гарячково кинувся мстити за якусь кривду і рубонув супротивника без потреби, чи занадто поспішив із купівлею, продажем або контрактом. А повільна статечність всякчас іде на користь. Дороги були погані, місцями карколомні, плаї завжди йшли верхами й лісовими вертепами, шалені зливи і повені, раптові бурі – через усе це поспіх був неможливим, небажаним, навіть міг бути дуже шкідливим.

І чи випадало б гідному, єльному ґазді квапитися? Кожен розуміє, що колись опришки, люди лісу, як ті хижі птахи, вміли поспішати. Та ще й як! Але хто з ґаздів навіть нині, а тим більше раніше, хто би спішив? Спішить хто? Знервований жид, гублячи, бозна-чого, свої капці. Спішить пройдисвіт, що на світанку нишком крадеться від чужої жінки, або якийсь підозрілий зайда-заволока, лобуряка циганської віри, але не ґазда. Хіба якийсь скоробагатько, скнара, що давиться своїм маєтком. Захланний, неспівчутливий, як лютер, на толоці не прийме як годиться, нікому не помагає. І йому ніхто не поможе. Тож увихається від царинки до царинки, від сінокосу до сінокосу з висолопленим язиком. Хіба такий, що вічно судиться, дістав дурійку, заразився від панів таким терміновим шалом, що жене його від одного судового терміну до іншого.

Ну, а як щось трапиться, боронь Боже, щось справді несподіване в ґаздівському житті, що вдарить, як грім, – чи то напад, чи погоня, чи нещасний випадок, – то є про що співати пісні та переповідати роками, але то вже поза межами ґаздівського життя.

Високими плаями, ніби природними шляхами, якими в далекі часи вже проходили різні племена, відбувалися різні переселення народів, одвічними плаями прямують ґазди, колись завжди кінно, тепер кінно або пішки.

Коли зустрічаються, завжди знаходять час на привітання. Привітання є настільки більш ґречним, наскільки більше в нім сердечності. Ґречність дуже цінується серед самотніх людей, які стільки часу перебувають у лісовому безлюдді та в полонинській пустці. Для ґречності треба мати час. Може, ще й тому, що у давні грізні роки найменша непривітність вже була підозрілою, могла сприйматися за злий намір, а через таке ставалися не раз ґвалтовні вчинки, ніби для випередження і знешкодження ворожих намірів. Безпечніше було бути ґречним. Ґречність проявляється у великій кількості привітань, вигуків і потакувань. Маломовні люди не конче мусять говорити, але повинні постояти і послухати, підтримати таким чином бесіду, слухаючи, а не заперечуючи. Навіть щодо коня зустрічного ґазди слід бути ґречним: «Ну а ти як, бідолашко?». Без ґречності, без часу на ґречність не буває гідного ґазди. Старі люди повідають, що у давнину не було ґазди, який не знав би ціни ґречності.

Деколи вітаються вже здалека, кричать на повні груди, аж ліси відлунюють:

– Чи здорові, Васильку любий? Слава Йсу!

Відповідь так