Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

Сюжер з зусиллям піднявся перед новим королем.

-- Благаю, поясніть свої слова, -- попросив абат, щиро здивований.

-- Підійдіть, те, що я Вам скажу – конфіденційна інформація, -- відповів Людовик.

Маленькому ченцю сподобався перший наказ нового короля, він спішно обійшов стіл і став між моїм чоловіком і мною.

-- Ота жінка на подвір‘ї, служниця Теобальда, графа Шампанського і де Блуа, -- пояснив Людовик, -- кілька днів тому попросила мене біля входу в Паризький собор, щоб я вилікував її від золотухи. Я опирався, але із співчуття поклав на неї руку і без Божого дозволу промовив слова помазанця Божого. Сьогодні її хвороба відступила, рана зникла. Мені не хотілося в це вірити.

-- Отже, це Ваше перше чудо! – тріумфально вигукнув священник. – Вам судилися величні звершення і Бог не забарився продемонструвати це всьому світу. Хай там що, зараз небезпечний момент, мені передали, що Ваші паризькі барони стривожені. Боюся, якщо у Франції не буде короля, може виникнути повстання, потрібно якомога швидше доставити Вас в палац де ла Сіте і там коронувати. Вирушаємо негайно, перш ніж ця новина розійдеться.

Королева-вдова трималася руками за живіт, немов стримуючи блювоту. Людовик, зі свого боку, осів на герцогському троні; він видався мені меншим і тендітнішим, його мовчанка теж не допомагала.

Довелося брати ініціативу на себе. Я попросила приголомшених гостей розійтися. Вони неохоче послухалися, всі розуміли, що були свідками однієї зі сторінок історії.

“З цієї миті Франція і Аквітанія писатимуть своє майбутнє в тих самих літописах”, вперше дійшло до мене, я не відважилася заглиблюватися, з жахом чи з гордістю. Це все було моїм творінням.

-- Тайбур, будете мене супроводжувати, -- наказала я, звільнивши салон. – Візьміть своїх найвірніших людей. Щоб ми не привертали увагу, але були в безпеці.

-- Ви проведете ніч в моїй фортеці, -- вирішив він, завжди практичний. – Цього ніхто не очікує, всі думали, що Ваша шлюбна ніч буде в Пуатьє. Нехай Вас там даремно чекають.

-- Так і зробимо. Пора вирушати в дорогу, -- поквапив нас Сюжер. – Ми негайно виїжджаємо в напрямку Сента.

Але Людовик встав і ми всі здивовано поглянули на нього.

-- Як помер король? – запитав він.

-- Понос, сину… Ваша Величносте, -- відповів Сюжер. – Мабуть, рецидив. Останніми днями він просто обжирався, це аж ніяк не допомогло.

-- Ніхто не вмирає від їжі, -- відкинув Людовик, хоча я зауважила ледь помітну покірну посмішку королеви-вдови. – Я запитав Вас як. Не опускайте подробиць. Він потів?

-- Ні, а принаймні мені про це не говорили. Його сповідник і вірний Галеран були з ним весь час, -- сказав він, відводячи погляд. – Після розкішної вечері, під час якої він поласував пирогом з часником і шафраном, галімафре і квасним молоком з сухими фруктами і спеціями, йому стало так погано, що він не міг встати з ліжка.

Навіть мені з підвищення було видно, що радник щось приховував. Що він не договорював?

-- Перед цим дегустатор все спробував? – наполягав Людовик.

-- Звісно, як завше, -- відповів той швидко, так наче сумнів ображав його.

Королі з півночі підтримували римську традицію дегустаторів, які куштували кожну їхню страву, щоб уникнути отруєнь. Все своє життя вони гартувалися ковтаючи протиотруту, митридат, добутий з крові качки, яку годували дрібними дозами отруєної їжі.

-- Більше подробиць, Сюжере, -- поквапив він. – Що було далі?

-- Ви впевнені, що хочете це почути? Результату це не змінить.

-- Сюжере…

-- Згода, мені відомо, що він бився в гарячковому ознобі.

-- Ви кажете, що він не потів.

-- Я наполягаю, що мені про це не говорили.

-- Які ще признаки?

-- Ну, ще… ще вуха. Повідомляють, що вони в нього розпухли до гротескних форм. Руки теж, і посиніли. Але все це від дизентерії, в кожного вона проходить по різному. Коли він зрозумів наскільки все серйозно, то попросив Галерана, щоб той зняв йому туніку, влігся на ліжко з благословенним попелом так, як Господь привів його в цей світ, і попросив, щоб його загорнули в шовкове полотно, яке, звісно ж, відразу посиніло.

Краєм ока я глянула на Людовика. Я бачила, як кожна нова подробиця ранила його і мені було боляче за нього.

-- Коханий, чим швидше ми вирушимо, тим швидше прибудемо в Париж, і Ви на власні очі побачите тіло небіжчика короля, якщо саме цього прагне Ваша душа. Уява створює чудовиськ, які часто гірші за реальність. Ваш батько вже відпочиває, його страждання закінчилися. Може ця думка втішить Вас. Як би він не страждав, коли вмирав, для нього все закінчилося.

І не дивлячись на те, що я усвідомлювала, що на нас всі дивилися, я простягнула свою руку до його і легенько торкнулася, намагаючись хоч трохи підбадьорити його, як він це зробив зі мною в сповідальні, що хиталася на хвилях Гаронни.

-- Насправді, Ви не зможете побачити тіло. Його вже поховали в Сен-Дені, – відкашлявся абат.

-- Вже? – перепитали ми з Людовиком в один голос.

Проте я була впевнена, що тільки ми з чоловіком були приголомшені, бо королева-вдова не виявила жодної ознаки, що її здивувала ця новина.

-- Наш коханий король дуже швидко розклався, за кілька годин в нього повідпадали нігті, задушлива спека цього літа теж не допомогла.

“Як з батьком”, подумала я.

Труп був схожий на батьків.

Моє тіло знаходилося в герцогському салоні нашого роду, але всередині я поспішно рилася в своїй внутрішній бібліотеці, шукаючи хоч якусь інформацію у важкому томі Про смертельні отрути і бестій, що ядом плюються, але не знайшла нічого корисного. Я погортала в пам‘яті Книгу з найбільшою таємницею перського вченого Разеса. Намагалася пригадати наслідки дії всіх хімікатів і мінералів, які він описував – якийсь змелений камінь, чи хлорид ртуті? – Ні, ртуть викликала сверблячку і