Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Пане Клебере, — ​звернувся він до інспектора, — ​якщо згаданий документ настільки важливий, як стверджує полковник, то як австрійський підданий, а надто як представник закону в своїй країні прошу добродія Редля пояснити, чому він власноруч передав його сьогодні приблизно о пів на п’яту злочинцеві на ім’я Карел Грумм. 

Перед очима в комісара знов промайнула здивована фізія чоловіка в похідній куртці, якого він відправив у нокаут в порту і чий перекривлений рот так і не закінчив фразу «Що ти, в біса, тут робиш?». Авжеж, не тільки Грумм, до того як звалитися у воду, впізнав поліціянта. Побачивши перед собою його мармизу, Вістович не мав жодного сумніву, хто перед ним. 

Карел Грумм походив звідкілясь із Богемії і, перш ніж стати злочинцем, навчався на гірничого інженера у Празі. Невідомо, чи закінчив цей чоловік свої студії, але здобуті знання з піротехніки вирішив використовувати для підриву залізничних колій, банківських будівель і автомобілів. За ним полювала ледь не вся імперська поліція, і тільки комісару прикордонного Лемберга Адаму Вістовичу вдалося впіймати його й відправити до в’язниці. Рішення суду для підривника виявилося надто м’яким. Подейкували, це сталося через те, що анонімно втрутилися впливові родичі, котрі хоч і соромилися Грумма, а проте не втрачали надії, що той коли-небудь покається й візьметься за розум. Замість смертної кари, що присуджувалася зазвичай у таких випадках, він отримав лише десять років в’язниці. Та вже за рік стало відомо, що під час етапування ув’язнених залізницею десь у Карпатах Грумм змайстрував саморобну вибухівку, підірвав двері свого вагона й вистрибнув на ходу з поїзда. З тих пір — ​а сталося це близько десяти років тому — ​про втікача ніхто не чув. Тільки раз прийшла неофіційна звістка, що Грумма помітили з іншого боку кордону, десь під Києвом. Втім, ніхто не надав цьому жодного значення. Якщо це й правда, то втікач тепер — ​проблема царської поліції, а не цісарської. 

Тепер же в бернському готелі тінь підривника Грумма мовби прошмигнула між цими трьома чоловіками, двоє з яких тримали в руці зброю й не мали наміру її опускати. Якийсь час тривала мовчанка. 

— Мені повторити запитання? — ​сказав Вістович, звертаючись одночасно до Редля і Клебера. 

Інспектор Клебер здавався дещо розгубленим. Вочевидь, слово «злочинець» справило на нього очевидне враження. 

— Не треба, — ​буркнув полковник, — ​я добре його почув. 

— Тоді буду вдячний за відповідь. 

— А чи не здається вам, Вістовичу, що я не зобов’язаний відповідати якомусь провінційному комісару? — ​з притиском сказав полковник. — ​Я звітую виключно Генштабові, а не вам. 

— Гадаю, Генштабові буде ще цікавіше, ніж мені, що пов’язує вас із Карелом Груммом, — ​зі спокоєм у голосі зауважив комісар. 

Знову нависла тягуча пауза. Інспектор не витримав і, відклавши вбік зброю, закурив. Тютюн був до біса смердючий, а дим від нього виїдав очі. Саме цей сморід видав інспектора, щойно Вістович зайшов до свого номера. 

— Де конверт? — ​з ненавистю запитав Редль. — ​Скажіть, і я обіцяю, ми розійдемося з вами мирно. 

Вістович дуже повільно опустив руку в кишеню і так само повільно витягнув звідти листа. Редль вхопив його й відійшов на два кроки назад. Потім підніс до очей і якусь мить оглядав паперові краї. 

— Відкривали його? — ​запитав він у комісара. 

— Ви ж бачите, що ні, — ​не моргнувши й оком, відповів той. 

— Інспекторе Клебере, — ​промовив полковник, опускаючи послання кудись у безодню внутрішніх кишень свого пальта, — ​оскільки в мого співвітчизника вистачило глузду повернути вкрадений документ, вважаю конфлікт вирішеним. Я не подаватиму жодної заяви, а ви не матимете пекельного клопоту, який неодмінно з’являється, коли у справі замішані іноземні громадяни. 

Той розвів руками, поставив револьвера на запобіжник і запхнув його за пояс штанів. 

— Як бажаєте, панове, — ​коротко промовив він. — ​Я, як і моя країна, завжди готовий дотриматися нейтралітету. 

— А я, дорогий інспекторе, завжди дотримуюсь обіцянок, — ​сказав полковник і, підморгнувши поліціянтові, простягнув йому темно-сіру картку з витисненим невідомим гербом і позолоченим текстом. — ​Ось візитівка винної крамниці Геклерів. Там для вас відкладено кілька пляшок відмінного «Moët & Chandon»[39]. 

— Ах, — ​видихнув Клебер, і його широке обличчя розпливлося у вдоволеному усміху, ніби кавалок масла на гарячій пательні. — ​Їй-богу, полковнику… Ви не мусили. 

— Звісно, що не мусив, — ​відповів той, — ​тому зробив це єдино з приємності. Крім того, сподіваюся, що у вас буде безліч причин, аби розпити його в доброму товаристві. 

— Ваші слова Богові до вух, — ​весело підсумував інспектор, вдягаючи на голову капелюха. — ​Що ж, якщо справу залагоджено, то я піду. Зичу гарного вечора, полковнику… А вам, добродію, — ​інспектор зупинився на хвилину біля Вістовича й зміряв того останнім підозріливим поглядом, — ​вам я раджу не затримуватися в Берні. Та й взагалі у Швейцарії. Чим швидше ви поїдете звідси, тим краще буде для вас… Мені, старому тутешньому вовкодавові, можете повірити на слово. Всього найліпшого! 

Клебер вийшов нарешті з номера, залишивши двох львів’ян наодинці. 

— Отже, тепер ви підкуповуєте поліцію, — ​єхидно зауважив комісар, щойно двері зачинилися. 

— Облиште, Вістовичу. Клебер — ​мій давній знайомий, і кілька пляшок шампанського — ​це зовсім не підкуп, — ​відповів Редль, — ​крім того, іншого способу легально сюди проникнути я не мав. Мусив скористатися з його допомоги. 

— Звідки ви дізналися, де я зупинився? — ​далі допитувався комісар. 

— З реєстраційної книги в банку. Домовляючись про візит, ви мусили вказати тимчасову бернську адресу, — ​пояснив полковник. 

— Отже, конфіденційність, яку декларує і обіцяє банк «Hottinguer», насправді існує лише на папері, — ​зауважив Вістович. 

— Чому ж? Просто герр Пульманн — ​також мій друг. 

— Сподіваюсь, ви і його не обділили шампанським. 

— Банкіри зазвичай полюбляють міцніші трунки, — ​сказав Редль, — ​мабуть, через нервову роботу. Ще нервовішу, ніж робота в поліції. 

— А що п’ють злочинці на кшталт Грумма? — ​підвищив голос комісар. 

Редль замовк на якийсь час, мовби підбираючи правильні слова. Врешті, підійшовши до вікна і не дивлячись на комісара, спокійно промовив: 

— Послухайте, Вістовичу, я розумію, це все виглядає дивно, але чому б вам не повірити, що я зараз на службі й усі мої дії мають під собою службовий ґрунт? Чи ви забули, який відділ я представляю? 

— Аж ніяк не забув, полковнику. Хоча б тому, що ви й мені пропонували посаду в Evidenzbüro. 

— І все ще чекаю на вашу відповідь. 

— Якщо в цій службі офіцери не гидують співпрацею з мерзотниками штибу Карела Грумма, то відповідь моя очевидна. 

— Не будьте таким категоричним, Вістовичу. Ви, зрештою, також не святий. Узяти хоча б ваш рахунок в «Hottinguer». Не забувайте, мені відоме походження цих грошей. Залишати їх у Банку Австрії було ненадійно, чи не так? Хтозна, яких перевірок може зазнати конто комісара поліції. 

— Як і ваше.