Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

літака, який під час посадки загорівся, мене несподівано охопила тривога: а що, коли Дієґо виставить мені рахунок за піґулку? Може, краще було не викидати її, а зберегти і повернути йому зі словами «дякую, але це не для мене»? Або я міг би сказати йому, що спробував, але відчув себе недобре, більше мені такого не треба, мене ледве не спіймали на гарячому (таким чином можна було б натякнути, що моя мати, викривши мене, обов’язково повідомить Вейна).

Але зі мною та Вербою він майже не спілкується.

— Чао, хлопці, побачимося при нагоді! — кинув уже на ходу після вечері. Потикав пальцем в екран iPodа, начепив навушники і поїхав.

**

Сьогодні вранці дзвонив татко. Верба ще був удома, отже, ми увімкнули голосний зв’язок і поговорили разом кілька хвилин. У татка там було за північ, і він дав нам послухати якусь тропічну комаху, схожу на цикаду, але втричі більшу, яка не дає спати цілу ніч.

Він іще раз запевнив нас, що в листопаді приїде, два­дцять третього. Сказав, щоб чекали, поїдемо разом у гори. У дитинстві, коли ми були ще малі, ми разом піднімалися майже на всі найбільші вершини Апуанських Альп: Саґро, Піццо-д’Учело, Панью-делла-Кроче, Форато, Тамбуру.

З вікна моєї кімнати видно тільки Саґро. Звісно, це не найвища вершина, але звідси справді вражає. Якщо дивитися на неї з долини, закриває собою навіть Пізаніно, а вона вища метрів на двісті. Замислююся, який висновок можна з цього зробити, але на думку спадають лише патетичні афоризми.

У деякі особливо невдалі дні споглядання гірських вершин з мого вікна мене втішає. Здається, ніби татко нікуди не їхав; досить взути туристичні черевики і піднятися в гори, до гірського притулку, де він на мене чекає; і тоді все стане, як і було раніше. Можу переконати самого себе, що не роблю цього лише через власну лінь.

Я за ним сумую, та насамперед сумую за численними дрібницями, за його незначними звичками, як от говорити нам назви рослин. Коли йдемо кудись разом, він показує нам дерева і рослини і постійно повторює їхні назви — спершу простонародні, а потім і латинські. А згодом влаштовує опитування мені й Вербі, а ми ніколи не можемо дати правильну відповідь.

**

Рамона на сьомому небі від радощів. Сьогодні вони з Вейном побували на концерті Філіпо. Все пройшло просто чудово, вона вигукнула «сюрприз!», і він поцілував її в усіх на очах, а тому всі тепер знають, що вони зустрічаються.

Вейн збуджений, як юна фанатка, розмахує десятком CD-дисків з автографом Філіпо, яких набрав, щоб роздавати друзям і знайомим. Батько з донькою наклацали два рулони фотоплівки двома одноразовими «мильницями». По дорозі додому заїхали до фотоательє, щоб проявити і надрукувати знімки. Більшість фото вийшла погано через прожектори на сцені, решта — все чорне.

Коли їхній емоційний орґазм нарешті стих, — ми всі разом сидимо за столом перед вимазаними томатним соусом тарілками, — Вейн спохмурнів. Ніби занадто розслабився і тепер має взяти ситуацію під контроль. Ось знову говорить тим самим награно-показним тоном, яким звертався раніше до Дієґо:

— Ну, а до університету вступати ти збираєшся?

Рамона неуважно поглядає на мене і на Вербу, бо спершу подумала, що це запитання стосується нас. Потім напружується, піднімає голову. З її непевної реакції не зрозуміло, чи тема університету для неї нова, чи вони вже раніше вели про неї мову. Але це безглуздо, адже Рамоні ще довго вчитись у школі, перш ніж доведеться вирішувати.

— Не знаю, тату, я ще про це не думала, — відповідає.

Те, що ми з Вербою підемо до університету, — поза сумнівом. Ми ще не знаємо, на який факультет, але це деталі. Я вивчатиму щось гуманітарне: філософію, літературу або історію чи археологію. Верба запишеться на економічний або інженерний. Учора за вечерею Дієґо заявив, що наступного року піде працювати. Можливо, тому Вейн заговорив на цю тему з Рамоною. Дієґо говорив швидко, ковтаючи слова, повторював, що хоче подорожувати, щоб учитися різним ремеслам, пожити між різними людьми, набратися досвіду.

Вейн вагався: з одного боку, розумів, що та розмова з сином була важливою. А з другого — не хотів відмовлятися від задоволення стежити за історіями в «3х4 — найкумеднішому домашньому відео». До того ж мить була вирішальною: на екрані якраз показували те, що він називає «вихором». Маю на увазі серію коротеньких відеосюжетів про падіння та інші халепи, що супроводжуються бадьорою музикою (вчора ввечері, наприклад, вона супроводжувалася пісенькою «Surfin’ Bird» від рок-гурту «The Trashmen»). Не встигаєш посміятися з кошеняти, що впало у воду і перелякано втікає, як уже черга товстуна, котрий під час плигання з трампліну розламує його навпіл і б’ється обличчям об край басейну. І відразу тобі показують азіатського малюка, який перехиляється через бильце ліжечка, падає і плаче. Як смішно!

Під час розмови Дієґо поводився неадекватно (можливо, почасти під впливом музики), смикання щоки від шиї і до носа помітно посилилося, зіниці розбігалися у різні боки, як кульки в пінболі. Напевно, так діяла на нього піґулка, яку він прийняв, перш ніж приїхати на вечерю, щоб поговорити з батьком і підвести розмову до важливої теми у найнеприйнятнішу для цього мить, тобто під час його улюбленої інтелектуальної програми для дорослих. Поки Дієґо швидко перераховував усі види досвіду, що їх йому кортіло здобути, та місця, де хотів побувати, рукою він смикав себе за вухо з хрестиком із білого золота. А ще перекладав з місця на місце ніж та виделки: то вилаштовував їх поряд, то навхрест, то брав у руки, то знову клав на стіл, як маріонеток у ляльковому театрі.

Розмова пройшла без ексцесів, Вейн буркнув «Побачимо», і тим усе закінчилося. Дієґо на хвилинку зачинився у туалеті, потім з’їв іще одну порцію морозива і пішов.

І ось тепер, через добу після події, Вейнові надумалося влаштувати несподіваний допит Рамоні.

— Але що тобі хотілось би робити, як виростеш? Ти вже вирішила?

Рамона на мить замислюється, водить пальцем по вишитому зображенню ромашки на скатертині.

— Хочу стати візажистом, — каже, — робити макіяж.

Вейн мовчить, поглядає на нас, потім переводить погляд на мою матір, а та йому всміхається. Дивиться на мене. Дивиться на Вербу. Чекає на нашу реакцію, на схвалення? Я намагаюся зберегти якомога байдужіший вираз обличчя.

— От і добре, — каже нарешті, і ми всі полегшено зітхаємо. Pater familias[21] ухвалює вибір голосним відригуванням. Хрускотить пальцями, зручніше спирається ліктями об стіл і підпирає підборіддя