Читати книгу - "Знак біди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ком!
Ну звичайно, зараз він почне чіплятись, може, поб’є чи навіть застрелить його — хіба їм довго? Петрик як був, з однією босою ногою, пошкандибав з дривітні і став, де сухіше.
— Млєко! Варум нікс млєко?
Фельдфебель чекав відповіді, поруч нього стояло ще двоє німців, сюди ж у незастебненому кітелі з безліччю ґудзиків на грудях прямував офіцер.
— Таж корова пасеться, — просто сказав Петрик, трохи дивуючись із того наївного запитання.
— Ком корова! Бістро! Ти поняль? — проґерґотів фельдфебель, і Петрик подумав: далося ж їм те молоко! Чи їм більше нічого жерти, що вони так присмоктались до того молока?
— Ком корова! Нах хауз корова! Поняль?
— Та пойняв, — понуро сказав Петрик і повернувся до дривітні. Треба було йти шукати в молоднику Степаниду з Бобовкою.
Ті, в садку, вже вилізли на іншу яблуню, з кислуватими невеличкими яблуками, якими було густо вкрите гілля, та обтрушували їх у кишені й пілотки. Двоє інших шукали щось по землі, швендяли по грядках, топчучи не вибрані ще буряки й цибулю. Тепер Петрик нічого не сказав їм — нехай жеруть, хоч подавляться. Він знайшов у борозні свій капець і пішов попри грядки до яру. Було вже очевидно, що всі овочі, фрукти та й загалом господарство піде за вітром, тепер нічого не втримається. Хоч би голова цілою залишилась!
Він навмисне йшов нешвидко, думав і прислухався, чи не гримне ще постріл на садибі, однієї курки їм, либонь, буде замало. І справді, тільки-но він дійшов до бережка яру, як ззаду бухнуло тричі підряд, Петрик озирнувся — ні. звідси не було видно, мабуть, стріляли по той бік садиби чи на подвір’ї Хоч би вони перестрілялись там самі, менше б на світі лишилося. Та. мабуть, своїх не застрелять. а от курочок чи й зостанеться на розплід. «І диви, так і не збираються до роботи, лагодити той міст - чи у них вихідний сьогодні, чи яке свято німецьке?» - думав Петрик. Так хотілося йому піти й не повертатись на цей хутір, тим більше, що так гарно розгодинилось[48], небо виясніло, почало пригрівати невисоке сонце, вітрець зайшов з півдня і зранку був теплий і лагідний. Восени таке не часто випадає. Може, то починалось бабине літо з його залізною, скупою, але такою жаданою радістю в природі. Аби не ці непрохані гості..
Однак треба було шукати Степаниду.
Він уже пройшов повз кущі на пагорбі, постояв коло білої, обідраної від кори колоди поваленого дуба, прислухався. Степаниди ніде не було чутно, і він подумав, що так не штука спізнитися, що тоді німці скажуть? Ще з тієї війни Петрик чув, що у війську не люблять, коли накази виконуються не бігом, не поспішаючи, і лихо тому, хто не дуже моторний чи нетямущий. Але то ж у своїх, руських, а вороги ще крутіші: не догодиш — стрельнуть, як ту курку, й не тріпнешся.
Добре набігавшись по хащах в Овечій Балці, він не побачив, а почув Бобовку, що тихо шамотіла в чагарнику край болітця. Поруч стояла Степанида. Якимсь вовкувато-злостивим поглядом вона здалеку уп’ялася в Петрика й нащулилась, мабуть, відчувши недобре.
— Куди залізла! Насилу знайшов, — сказав він, продираючись крізь молодий осиковий гущак. — Там молока вимагають.
Степанида трохи подумала, прислухалась.
Сказав би: нема. Учора все видудлили.
— Наказали корову привести. Мабуть, самі доїтимуть. Курку застрелили. Яблуні геть обтрясли.
Степанида, однак, спокійно вислухала ті невеселі новини, нічого не спитала, тільки поправила ріжки хустини на шиї.
— А дулю їм, — відказала нарешті вона й пішла до корови, що тим часом відійшла подалі в чагарник.
Петрик подумав, що вона візьме Бобовку на мотузок і вони швиденько поведуть її додому, але Степанида рішуче присіла до вимені і взялася за цицьки.
— Що ти надумала?
— Що бачиш.
Ну звичайно ж, вона почала доїти корову в траву, і Петрик аж перелякався.
— Але ж молоко!..
— Дулю їм, кажу, а не молока.
«Либонь, і справді дулю», — подумав він, збентежено спостерігаючи, як білі струмені молока з-під її рук б’ють у дрібну, пересипану опалим листям траву. Він уже знав жінчин характер і розумів, що Степаниду не ублагаєш, надто таку, скривджено-затяту після вчорашнього. І він покірно й мовчки стояв у гущакові, поки вона не видоїла корову.
— Та-ак... Що робити?
— На ось, веди. Нехай доять.
Степанида накинула корові на роги мотузочку, другий кінець її тицьнула Петрикові до рук.
— Веди!
Він вивів корову на узлісся до стежки, Степанида, трохи відставши, йшла позаду, Бобовка, відай, мало що розуміючи в намірах господарів, то йшла, то зупинялася, хапала з-під ніг якийсь жмут трави, мабуть, не напаслася й не хотіла додому, Бо відчувала, що нічого доброго її там не чекає, а до вечора ще було довго. Петрик через силу переставляв ноги в капцях, він також непокоївся, відчуваючи, що це ж зовсім недобре — привести корову без молока. Але що він міг вдіяти: корова — це вже не його власність, вона належала більше дружині. А після вчорашнього Степанида, звісно, образилась, і було чого. Він би теж образився, аби його відшмагали отак револьверним ланцюгом — а поки що тільки лякали. Однак до переляку і страху він загалом давно уже звик, і хоч лякався часто, навчився швидко заспокоюватись, інакше хіба ж витримаєш? Особливо під час війни.
Немов щось відчувши, перед хутором Бобовка зовсім затялася і з городу на подвір’я йти не хотіла: впиралася ногами, рвалася з мотузка, озиралась на господиню. Петрик погейкував на неї, смикав за мотузок, але, поки ззаду не стьобнула дубцем Степанида, корова не слухалася. Ще від яру стало чути, що німці й не думали забиратися з хутора — розмова там була в самому розпалі, хтось сміявся, щось мірно бухкало у повітря. Петрик придивився до антонівки біля комірчини — тільки на вершечку її лишилося кілька найдрібніших яблук, а так усе дерево обтрусили; внизу звисала до землі зламана гілляка. Увесь їхній город був зґрасований чобітьми, грядки розтоптано; на огірковищі де-не-де виднілись роздушені насінники. «От кара Господня, — гірко подумав Петрик.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.