Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

У збірнику Рінка є західногренландська історія про одного домовика, який ніяк не міг заснути і змушений був завжди не спати. Це тому, що він ніколи не пробував рогіпнол.

Прийнявши його вперше, можна від половинки пігулки впасти в глибоку кому.

Юліана не заважає мені запасатися харчами. Вона майже від усього відмовилася, у тому числі й від того, щоб ставити запитання.

— Ти мене забула! — кричить вона мені услід.

Я беру таксі і їду назад, на Калькбренерівай. У машині з’являється рибний запах.

Стоячи в світлі ліхтаря під віадуком, обличчям до Фріхаун, я, роздавивши пігулки, засовую їх у печінку. Тепер від мене теж пахне рибою.

Цього разу мені не треба звати собаку. Він чекає на мене, він сподівався, що я повернуся. Я перекидаю печінку через паркан. Яких тільки історій не розповідають про тонке собаче чуття. Я боюся, що він нюхом почує пігулки. Мої хвилювання виявляються марними. Він заковтує печінку, як пилосос.

Потім ми із собакою чекаємо. Він чекає, щоб йому дали ще печінки. Я ж хочу подивитися на те, чим фармацевтична промисловість може допомогти страждаючим на безсоння тваринам.

Тут під’їжджає машина. Це фургон служби сторожових собак. На Калькбренерівай немає місця, де можна було б стати невидимим чи хоч би непомітним. Тому я спокійно стою. З автомобіля виходить чоловік у формі. Він оцінююче оглядає мене, але не може знайти для себе ніякого переконливого пояснення. Самотня пані в хутрі о першій ночі на краю Естербро? Він відчиняє хвіртку і бере собаку на повідець. Виводить його на тротуар. Пес злобно гарчить на мене. Тут у нього несподівано починають підгинатися лапи, і він ледве не падає. Чоловік стурбовано дивиться на нього. Він дивиться на нього сумно. Чоловік відчиняє задні дверцята. Собака сам ставить передні лапи в машину, але далі чоловікові доводиться втягувати його. Він спантеличений. Потім фургон їде. Залишаючи мене з моїми власними роздумами про те, як же працює данська служба сторожових собак. Зрештою я доходжу висновку, що час від часу вони перевозять собак з одного місця в інше, здійснюючи тим самим свого роду випадкову вибірку. Зараз він прямує із собакою на нове місце. Я сподіваюся, що там для нього знайдеться яка-небудь м’яка підстилка, де можна буде поспати.

Потім я встромляю ключ у замок. Але двері не відмикаються. Мені стає ясно чому. Ельза Любінґ завжди приходила на роботу в той час, коли сторож уже відчинив головний вхід. Тому вона не знає, що бічні входи відмикаються іншим ключем.

Є тільки один вихід — брати огорожу штурмом. Це забирає багато часу. І кінчається тим, що мені спершу доводиться перекинути на той бік чоботи. Перелазячи, я лишаю на огорожі клаптики шуби.

Мені досить один раз подивитись на карту — і переді мною постає картина місцевості. Я цього не вчилася. Мені, звичайно ж, довелося засвоїти номенклатуру, систему знаків. Пунктирні горизонталі на топографічних планах Геодезичного інституту. Зелені й червоні ізолінії на військових картах зледеніння. Сіро-білі, у формі диска знімки з екрана радіолокатора. Мультиспектральні сканування супутника «Лендсет-3». Різнобарвні, як льодяники, геологічні карти осадових порід. Червоно-сині карти термічної зйомки. Але, по суті, це було все одно що вивчити нову абетку. Щоб забути її тієї миті, коли починаєш читати. Текст про лід.

У книзі Геологічного інституту була карта Кріолітового товариства «Данія». Кадастровий план, аерофотозйомка і план будинку. Стоячи тут, я знаю, як усе це раніше виглядало.

Зараз тут влаштовано майданчик для знесення. Чорний, як дірка, з білими плямами там, де вітер зігнав сніг у замети.

Я потрапила на територію в тому місці, де колись була задня стіна цеху з переробки кріоліту-сирцю. Фундамент залишився — покинуте футбольне поле замерзлого бетону. Я видивляюся залізничні рейки. І тої ж миті спотикаюся об шпали. Це сліди тієї залізниці, якою перевозили руду від причалу компанії. У темряві видніється силует будівлі, де колись були кузня, механічна й столярна майстерні. Завалений камінням підвал був колись під їдальнею. Територію заводу тепер перетинає вулиця Сванекеґаде. На тому боці вулиці — житловий квартал з безліччю запалених різдвяних зірок, безліччю стеаринових свічок, безліччю батьків, матерів і дітей. А під їхніми вікнами — два витягнутих, ще не знесених лабораторних будинки. Що це, ілюстрація ставлення Данії до своєї колишньої колонії — розчарування, відмова і відступ? І збереження останньої адміністративної влади: управління зовнішньою політикою, надрами, військовими інтересами?

Переді мною в світлі Странбульвару стоїть вілла, схожа на маленький палац.

Будинок зведено у формі літери L. Вхід нагорі віялоподібних гранітних сходів у тій частині будинку, яка виходить на Странбульвар. Цього разу ключ підходить. За дверима — маленький квадратний хол, викладений чорними і білими мармуровими плитками, з гучною акустикою, хоч як би тихо ти ступав. Одні сходи ведуть звідси вниз, у темряву, до архіву, а другі підіймаються п’ятьма сходинками вгору на той рівень, звідки Ельза Любінґ поширювала свій вплив протягом сорока п’яти років.

Сходи ведуть до засклених двостулкових дверей. За ними одна велика кімната, протяжністю, мабуть, на все крило. Тут вісім письмових столів, шість вікон з нішами, що виходять на вулицю, архівні шафи, телефони, мікрокомп’ютери для обробки тексту, два ксерокси, металеві полиці з синіми й червоними теками. На одній стіні — карта Гренландії. На довгому столі кавоварка та кілька кухлів. У кутку електричний сейф, маленьке віконце якого в темряві світиться написом «closed».[8]

Один письмовий стіл, трохи більший за інші, стоїть осторонь. На столі лежить скло. На склі стоїть маленьке розп’яття. Ніякого окремого кабінету для головного бухгалтера. Просто стіл у спільному приміщенні. Як у релігійному братстві перших християн.

Я сідаю в її крісло з високою спинкою. Щоб зрозуміти, що це таке — просидіти сорок п’ять років серед банківських паперів і ластиків, тоді як частина свідомості піднімається на духовну висоту, де сяє світло такої сили, яка може змусити її знизувати плечима у відповідь на слова про земну любов. Яка для всіх нас щось середнє між домським собором в Нууку і можливістю третьої світової війни.

Посидівши трохи, я встаю. Так нічого й не зрозумівши.

На вікнах жалюзі. Світло, що сіється до кімнати із Стран-бульвару, смугасте, як зебра. Я набираю ту дату, коли вона стала головним бухгалтером. 17 травня 1957 року.

Шафа дзижчить, і двері прочиняються. Ручки немає, тільки широке заглиблення, за яке можна вхопитися і потягти.

На вузьких металевих полицях стоять фінансові звіти Кріолітового товариства з