Читати книгу - "Морт"

— «Кінський Шал»? «Дівоча Втіха»? Очні краплі з беладонною? 

— Я вимагаю… 

— Даруйте, зачинено, — перервало її обличчя й грюкнуло дверима. Келі вчасно забрала ногу. 

Вона пробурмотіла кілька слів, від яких у її гувернерів зів’яли б вуха, і постукала в двері кулаком. 

Стукіт сповільнювався з тим, як вона усвідомлювала: він бачив її, він її чув! 

Вона загрюкала по дверях знову, гукаючи скільки ставало голосу. Хтось промовив їй просто на вухо: 

— Не помове. Він дуве впертий. 

Келі повільно повернула голову й зустрілася поглядом із зухвалим химериним рильцем. Химера говорила нерозбірливо через кільце в роті, зате вкрай виразно ворушила бровами. 

— Я принцеса Келі, наступниця трону королівства Сто Лат, — згорда промовила вона, намагаючись не виказати переляку. — І з дверною фурнітурою не спілкуюся. 

— Фо ф, я лише фтукальфе на дверях і мову говорити до кого фхочу, — відповіла химера люб’язно. — Маю донефти до вафого відома, шо в гофподаря тявкий день, і він нікого не хоче бачити. Та коли ви фкавете чарівне флово, — додала вона, — воно мове помогти, офобливо коли дівчина така гарна. 

— Чарівне слово? — Яке ще? 

Химера вишкірилася. 

— Хіба ваф нічого не навчили, панно? 

Келі випросталася на весь зріст, та користі з того було небагато. В неї теж був тяжкий день. Та її батько колись власноруч стратив сто ворогів за день. Тож зі стукальцем вона точно впорається. 

— Мене освічували, — крижаним тоном промовила вона, — найвизначніші вчені королівства. 

На химеру це не справило жодного враження. 

— Коли вони не навчили ваф чарівного флова, — спокійно відповіло стукальце, — то не такі вони вве й вивначні. 

Келі взялася за важке залізне кільце й щосили ним грюкнула. Химера шкірилася. 

— Так, так, поводьтеся ві мною грубо, я фе люблю. 

— Яке ти бридке! 

— Та-а-а-ак, фе було те ффо треба… 

Двері трохи прочинилися. В шпарині виднів кучерявий чуб. 

— Мадам, я ж казав, що зачинено. 

Келі здалася. 

— Будь ласка, прошу, допоможіть. Будь ласка! 

— Бачите? — сказала химера переможно. — Рано чи півно вфі пригадують чарівне флово. 

Келі бувала в Анк-Морпорку з офіційними візитами й зустрічалася там із чарівниками Невидної академії, головного університету для магів і чародіїв. Хтось із них був високим, більшість були огрядними і майже всі були по-багатому вбрані — чи принаймні вважали, що вбрані по-багатому. 

Насправді в чарівників, як і в представників інших, буденніших ремесел, є своя мода, і ця манера вдягатися, мов перестарілий високий чин, була теж тимчасовою. Попередні покоління намагалися бути блідими й таємничими, або по-шаманському неохайними, або похмурими й відлюдькуватими. Та Келі звикла, що чарівники нагадують хутряну гору, яка хрипить, мов астматик, і Вогнець Гостроріз у такий образ мага дещо не вписувався. 

Він був молодий. Тут нічого не вдієш, навіть чарівникам, певно, треба було починати замолоду. Бороди в нього не було, а єдиним, що прикрашало його зношену мантію, були подерті на бахрому краї. 

— Вип’єте? — запитав він, запихаючи ногою під стіл брудний жилет. 

Келі роззирнулася в пошуках місця, де можна було би сісти і де не було би брудної білизни чи посуду, й похитала головою. Гостроріз помітив вираз її обличчя. 

 — В мене тут трохи неформально, даруйте, — сказав він поспішно й скинув ліктем під стіл залишки ковбаси з часником. — Пані Штовханець зазвичай приходить прибрати двічі на тиждень, та зараз вона поїхала до сестри, бо в тієї черговий напад. Точно не хочете випити? Це можна влаштувати. Здається, от щойно вчора бачив десь тут чисту склянку. 

— У мене проблема, пане Гостроріз, — заговорила Келі. 

— Секундочку. 

Він потягнувся до гака над каміном і зняв звідти гостроверхий капелюх, який бачив кращі часи, хоча, мабуть, судячи з вигляду, часи ті були не набагато кращими, а тоді сказав: — Тепер кажіть. 

— А без капелюха ніяк? 

— О, він дуже важливий. Не можна працювати з чарами без відповідного капелюха. Ми, чарівники, про такі штуки знаємо добре як ніхто. 

— Як вам зручніше. Скажіть, ви мене бачите? 

Гостроріз глянув на неї. 

— Так, так. Точно можу сказати, що бачу. 

— А чуєте? Чуєте, правда ж? 

— Цілком чітко. Так. Кожен склад на місці. Жодних перешкод. 

— Тоді ви, мабуть здивуєтеся, коли скажу, що більше ніхто в цьому місті мене не бачить і не чує? 

— Крім мене? 

— І химери на дверях, — зневажливо чмихнула Келі. 

Гостроріз висунув з-під стола стілець і сів. Насупився. Замислився на хвильку. Підвівся, простягнув руку назад і забрав із сидіння червонястий глевкий ліпеник, який колись міг би бути половиною піци[5]. Гостроріз скорботно опустив на нього очі. 

— Весь ранок її шукав, уявляєте? — сказав він. — Це була з усім і з подвійним перцем. 

Він потицяв пальцем у розплющену масу, а тоді згадав про Келі. 

— Божечки, пробачте, ну що я за один. Що ви про мене подумаєте? Ось. З’їжте анчоусика. Будь ласка. 

— Ви мене слухали взагалі? — спитала Келі. 

— А ви як, почуваєтеся невидимою? Ну, самі для себе? 

— Звісно, ні. Просто розлючена. Тому хочу, аби ви мені поворожили. 

— Ой, не знаю, чи взявся би, мені здається, у вас суто медичний випадок, і… 

— Я заплачу вам. 

— Це протизаконно, ви знаєте? Старий король цілком чітко заборонив ворожіння в Сто Латі. Не любив чарівників. 

— Я можу заплатити дуже щедро! 

— Пані Штовханець казала, що та нова дівчина буде ще гіршою, радше за все. Дуже пихата, казала вона. Не з тих, хто входитиме в становище представників витончених ремесел. 

Келі всміхнулася. Придворні, які вже цю посмішку бачили, вмовили б Гостроріза забратися з дороги й перебратися кудись у безпечне місце, наприклад, на інший континент, та він сидів собі й вишукував у складках мантії налиплі крихти грибів. 

— Гадаю, її навмисне обмовляють. Я би не здивувалася, коли б вона дозволила вам лишитися в місті. 

— Ох, правда? — перепитав Гостроріз. 

 — Слухайте, мені на майбутньому ворожити не треба, тільки на теперішньому. Навіть вона тут не змогла б заперечити. Можу за вас слівце замовити, до речі, — запропонувала Келі великодушно. 

Гостроріз повеселішав. 

— Ой, то ви з нею знайомі? 

— Так, але іноді здається, що не дуже близько. 

Гостроріз зітхнув і запорпався в мотлоху на столі, переставляючи стоси засохлих брудних тарілок із муміфікованими рештками їжі. Зрештою видобув з-під завалів шкіряну течку, до якої прилип шмат сиру. 

— Ну, що, — сказав він невпевнено, — ось карти каро. Квінтесенція стародавньої мудрості й такого іншого. А є ще чінь-дзілінь, із Серединних земель. Набір малий, але все що треба містить. На чайному листі не ворожу. 

— Давайте оте чінь щось там. 

— Гаразд, підкиньте ці сушені квіточки, й подивимось. 

Келі підкинула. Вони обоє спостерігали, як ті опадають. 

— Гм, — озвався зрештою Гостроріз. — Одна на каміні, одна в чашці з какао, одна вилетіла на вулицю, час засклити вікно, одна на столі й одна, ой, заждіть, дві за буфетом. Гадаю, пані Штовханець знайде решту. 

— Ви ж не сказали, чи високо підкидати. Може, спробую ще раз? 

— Ні-і-і, не варто. 

Гостроріз погортав пожовклі сторінки книжки, до того підкладеної під ніжку стола. 

— Здається, є закономірність. Так, ось вона, Октограма 8,887: Незаконність, Неприкаяна Гуска. Тепер звіряємо з оцим… Заждіть… Заждіть… Ось. Знайшов. 

— І що там? 

— «Без вертикальності, мудрий імператор кошенілі відвідує чайну церемонію; ввечері молюск мовчить серед мигдалевого цвіту». 

— Ага? — терпляче сказала Келі. — Що це означає? 

— Якщо ви не