Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

У п’ятницю все ж у Соломії знайшовся час. І його з усіма почестями зайняв пан Давид.

Чоловік їй написав і в середу, і в четвер. Чисто профілактично.

«Привіт, усе ж у силі?»

«Так, а куди ми підемо?»

«Нехай це залишиться загадкою. Точно можу сказати, що не кав’ярня».

«Тобто ми не підемо в місце, де ти ледь мені носа не зламав, хочеш сказати?»

«А ти ніяк цього не забудеш?»

«Та вже ж не страждаю проблемами з пам’яттю».

Соломія розтягується в усмішці й підгинає пальці на ногах — їй настільки подобається спілкування із часткою сарказму. І нарешті вона отримала собі такого співрозмовника — того, хто не цурається жартувати в її темпі. Звісно, королевою іронії в житті Солі була Мар’яна, але вона ж ще була королевою замахування, то з нею розслаблятися ніколи насправді не вдавалось. А тут — такий екземпляр.

Соломія себе одразу ж приземляє. І щоб не накоїти зайвого, усе ж записується на декілька стрибків з парашутом. Сплачує одразу всі. Щоб не виникало дурного бажання отримати дозу адреналіну в іншому місці. Має допомогти. Але стрибки в суботу, а зустріч із Давидом — у п’ятницю.

Щоб ще приборкати інші дурні думки, яких у її мозку постійно накопичувалась нечисленна кількість, сідає за роботу. Варто швидше розв’язати цей клубок крадіжок з держбюджету. Далі в ліс — страшніше вовки. Їй цього не треба. Краще вже швидше тут, на берегу, усе з’ясувати і швиденько закрити цю лавочку.

Зіставляє план роботи, деталізує кожну дію та скидає Микиті. Не одній же їй усе це робити. А хлопцю теж корисна практика.

Знову в ліжку прокручує всі думки, ворочається, скидає ковдру, а потім натягує її аж до підборіддя. Дурна ця справа — перевчати себе лягати раніше. Не може вона, хоч і не висипається з таким графіком. Плює на все, встає з ліжка, знову йде на кухню, де залишила видрук і документи. Вмикає одну лампу над столом, ставить чайник і сідає на стілець, підігнувши під себе ногу.

Перевіряє вже сотий раз документи, які є у відкритому доступі. На те він, мабуть, і відкритий — нічого немає, усе ідеально та гладенько. Ні до чого не докопаєшся. Якщо навіть знайти звітні документи, там теж так буде. А де шукати чорну бухгалтерію? Тільки в самій бухгалтерії. Та й навіть там навряд чи що подібне знайдеш.

А то Соля не знає, як такі справи вирішуються. Натискають кнопку, затоплюють архів, вмикають шредери. А те, що не встигли прибрати, ледь не з’їдає головний бухгалтер. Соломія зітхає. Виписує собі список справ на завтра. Їй здається, що все розслідування заходить у кут. І його прийдеться подавати ось у такому, сирому, вигляді.

***

Вдень паше, наче сива кобила. Увечері почувається не краще за загнаного коня, на якому прийняли нерівний бій. Робота вперше настільки сильно вибиває Соломію з колії. А тут ще й побачення з Давидом. Якого біса погодилася на це — не зрозуміло.

Ясно лише те, що в неї починає свербіти перенісся. Кожен раз шкіра між очима наче нагадує їй, що скоро може настати дупа. Ярик завжди жартував, що Соля — оракул, а це її третє око намагається пробитися назовні. Мовляв, двома Соломії погано видно, що попереду на неї чекає чергова пригода, тож із третім оком зір має покращитися.

Драгун цілком звикла до того, що її перенісся живе окремим життям. І навіть іноді дослухалась до нього. А зараз чи треба це робити?.. Вона вже вбралась, помила голову й нафарбувалась. За нею через п’ять хвилин має заїхати Давид. То наскільки доречно зараз давати задню?

І коли Соля вже майже себе переконала, що треба все це завершувати ще на корені, її телефон пролунав неприємною треллю стандартної мелодії. Давид встиг раніше, ніж вона прийняла остаточне рішення. Але чисто з власної упертості взуває не туфлі, як хотіла, а звичайні замшеві мокасини.

Давид стоїть поруч з її домом. З букетом ірисів. Соля їх приймає, дякує. А чоловік проходить поглядом по її одягу:

— Я забув тебе попередити про дрес-код. І боявся, що ти можеш взути щось із підборами.

— І куди ми їдемо?

— Це поки залишиться секретом, — Давид відчиняє перед дівчиною двері машини. Точно на клас нижче від тієї, у якій розсікає з водіями Гмиря. Не те щоб для Солі це був показник. Але коли паралельно у твоєму житті з’являються два чоловіки, волею-неволею їх порівнюєш.

Соломія поки просто фіксує деталі. Не порівнює, не робить оцінок. Замало в неї інформації, щоб будувати висновки. А все інше поки — патетика.

— Як пройшов твій день? — Давид порушує тишу салону, яка до цього розсікалася лише поодинокими мотоциклістами в трафіку міста.

— Як зазвичай.

— Зазвичай — це означає, що комусь знесли будинок?

— Ні, це означає, що була купа роботи, з якою треба якось розбиратися. А чіткого алгоритму, куди бігти й що робити, немає.

— Тобто у вас не серйозне видання, а так — забігайлівка?

— Взагалі-то, — Соля хмурить брови й повертається до чоловіка корпусом, — у нас серйозне видання. І роботу в редакції розписано за хвилинами. Просто кожне нове завдання потребує нового підходу та нового рішення.

— Воу-воу, я не хотів задіти твоїх світлих почуттів до редакції. Це був жарт.