Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Ти ж знаєш, що Ігореві видалили апендикс, він не може…

— Знаю. Зверніться до Матвія. Він, як директор, має вирішити таке питання, як підключення апаратури.

— О так... вирішить… — Олексій похитав головою.

— До того ж, якщо там такий розбрід і хитання, то я сумніваюся, що зала готова до встановлення колонок і всього іншого, — закінчив Артур.

Олексій не відповів. Зала була не готова. Він був у цьому впевнений. Про сантехніку навіть боявся думати. Якщо хлопці, найняті для роботи в корпусі, цілими днями працюють у котеджі, то про встановлення апаратури говорити було зарано. Артур правий.

Через три тижні корпус має прийняти першу зміну дитячого християнського табору, ведеться масштабна підготовка: програми, тренінги, довозиться і докуповується все необхідне. Зараз він із Феліксом їде, щоб укласти договори на постачання продуктів із місцевими фермерами і організаціями. Матвію доручили важливу роботу: підготувати приміщення і територію. А він займається котеджем, який не має до пансіонату жодного стосунку. Так, у цьому є його особистий інтерес, бо котедж — на його матері і робить він його для проживання і відпочинку власної родини. Але Олексій вважав, що коли ти працюєш для Слави Божої, то свої особисті інтереси слід відкладати у дальні шухляди.

Ось і Решетилівка. Авто плавно повертає праворуч, з траси на ґрунтову дорогу. І Артур, СЛАВА БОГУ, нарешті скинув швидкість…

Праворуч одноповерхові приватні будиночки. Ліворуч — дерева і кущі, крізь які проглядаються…

— Це що, кладовище?! — здивовано вигукнув Артур.

— Так, це старий цвинтар. На ньому вже давно нікого не ховають, — відповів Фелікс Антонович.

— Оце так класні сусіди! — Артура це розвеселило.

Проїхавши ще метрів п'ятдесят, вони опинилися перед парканом і воротами пансіонату. Посигналили. З котеджу праворуч вибіг молодий хлопець у робочому одязі і відчинив ворота. У дворі, ліворуч від воріт, росла абрикоса. Поруч з нею розмістилася дерев’яна альтанка, оточена молодим газоном. Побачивши її, Артур одразу ж подумав, що вона прекрасно підходить для перекурів. Можливо, навіть з художницями. Треба ж якось ці пару днів не сумувати.

Вони в'їхали на подвір'я.

Прямо перед ними був двоповерховий спальний корпус, ліворуч від якого стояли гойдалки, праворуч — їдальня. Зал їдальні був у один поверх, а приміщення кухні мало надбудову з жилими кімнатами (для кухарів), душем, санвузлом і медкабінетом. Трохи далі, за кухнею, стояв ряд вуличних умивальників і літні душові кабіни. За ними була вільна територія, ще не забудована, нічим не засаджена. Простір для фантазії.

На подвір'ї стояло ще два автомобіля. Volkswagen Caravelle білого кольору, котрий було подаровано чотири роки тому благодійній організації, і бірюзовий мінівен з номерами Євросоюзу. Німці.

Коли авто зупинилося біля вікон їдальні, то зі скляних дверей до них вийшла ціла делегація. Літня жінка, досить висока і міцна, у довгій широкій спідниці, футболці з довгим рукавом і білій хустинці, очолювала зустрічаючих. Жінка вітала новоприбулих, особливо Фелікса. Мало руки йому не цілувала. За нею вийшов Матвій і обійняв батька. Потім вийшли високі кремезні світловолосі чоловіки, ті самі німці. Старшого звали Ніколас, і його дорослі сини: Петер і Майкл. Під час поїздки до Німеччини Артур часто спілкувався з Ніколасом. Ще була молода подружня пара, років двадцяти: Ольга і Максим.

Всі привіталися, познайомилися, і Стелла почала запрошувати всіх на обід.

— Дякую, але я б хотів спочатку поглянути, на якому етапі завершення перебуває спальний корпус, — сухо сказав Олексій. При цих його словах Матвій прикусив губу.

— Там ще далеко до завершення, — сказав він.

— Ти тут вже два тижні, а через три тижні корпус має прийняти дітей. Встигнеш?

— Будемо намагатися, — Матвій спробував усміхнутися, але Олексій просто буравив його поглядом.

— Пішли, покажеш, що ти тут накерував.

— Пропоную заразом занести в корпус апаратуру, — сказав Артур, — зала готова?

— Ні, — пролунала тиха відповідь.

— Окей! Занесемо в коридор другого поверху. В машині їй — не місце, — Артур вийшов, відкрив багажник, задні дверцята.

Фелікс Антонович пішов до їдальні, ігноруючи огляд і перенесення речей. Хтось взяв колонки, хтось — штативи, ще хтось — коробку з дротами і мікрофонами. Ніколас взяв сабвуфер, і всі рушили до входу в корпус. Артур взяв невеликий пульт у коробці, зачинив машину і, підвівши погляд вгору, помітив, як від вікна горища відсахнулася рудоволоса постать. Там, нагорі, мала бути зала для ранкових і вечірніх зібрань. В тому, що рудоволоса дівчина є однією з художниць, Артур не сумнівався.

Ну що ж. Руденька — так руденька. Посміхнувся при думці, що рудих у нього було не так багато, і пішов до входу в корпус.

Сходи були справа в кінці коридору. У цей момент вони являли собою жалюгідне видовище: стіни до середини пофарбовані темно-зеленою фарбою, а з їхньої верхньої половини було змито всю побілку до штукатурки. Стіни стояли з патьоками і мали гнітючий вигляд. Як він чув від батька: якийсь брат з ради церков порадив цих художниць, із сімей халдеїв, але таких, які вже почали ходити на зібрання, тобто близьких до покаяння. Художниці погодилися розмалювати стіни досить недорого. Дуже дивно на фоні цієї інформації звучали заяви Стелли Аркадіївни, що дівчата недисципліновані і поводяться дуже погано. Хоча, воно й не дивно, оскільки замість малювання дівчатам довелося зішкрібати і змивати крейду зі стін. Неймовірно “захоплююча” робота... На якусь мить Артур поставив себе на місце дівчат. Танунах! Він би не став цього робити, про таке не домовлялися. В коридор другого поверху вже занесли обладнання. З верхнього поверху долинав голос Олексія.