Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Поруч із Херсонесом завдяки античним авторам відразу виник образ Партенос. І згодом, уже після війни з Наполеоном, російська аристократія, що дедалі частіше почала звертати увагу на Крим, саме цей образ винесла на поверхню у своїх путівниках. Власне, перше, що почали шукати у Криму із старожитностей — це храм Діви або Партенос. Зараз можна тільки припускати, але цілком можливо, що акцент на цьому міфі було поставлено відправленим у чергове заслання О. С. Пушкіним у кількох віршованих рядках.

Отже, більше двох із половиною сотень років археологічних пошуків нараховує історія досліджень Криму. Наприкінці ХІХ ст. ентузіасти-краєзнавці Д. О. Шпак і М. М. Печонкін зібрали на Гераклейському півострові доволі цікавий матеріал, не схожий на античні чи середньовічні старожитності. Це була ліпна лискована кераміка із орнаментом, іноді запов­неним білою пастою, крем’яні ножі, різноманітні кістяні знаряддя, кам’яні зернотерки. Усі ці старожитності було визначено доісторичним часом. На початку ХХ ст. дослідженням так званих кримських дольменів — могильників кам’яних скринь, розташованих на схилах кримських гір, зайнявся М. І. Репніков. Він ототожнив ці пам’ятки із легендарними таврами слідом за Дюбуа де Монпере і датував їх добою раннього заліза. В 1926 р. у невеличкій науково-популярній статті, присвяченій своїм дослідженням доісторичних старожитностей Криму в печерах Кизил-Коба, Кош-Коба і поблизу Нейзацу Г. А. Бонч-Осмоловський навів доволі цікавий матеріал, відмінний від досліджуваного ним матеріалу шару доби каменю. Це так само, як і на Гераклейському півострові, була лискована ліпна кераміка, вкрита орнаментом, іноді заповненим білою пастою. За місцем знахідки цю виділену культуру дослідником було названо кизил-кобинською.

Зараз через століття ми виділяємо три періоди в цій культурі — старший дотаврський, молодший дотаврський і таврський. Із цих назв зрозуміло, що з таврами пов’язується лише останній період культури. Виходячи із твердження, що найстійкішою етнічною ознакою для «варварських» суспільств є кераміка, дуже небагато нащадків мешканців поселень дотаврських періодів кизил-кобинської культури лишилося на початку таврського періоду. Загалом матеріальний комплекс і передусім посудні набори таврського періоду відповідають синхронним пам’яткам суміжних регіонів — Північного Кавказу, Передкавказзя і Кубані, Подоння, Дніпровського Лівобережжя і Середнього Подністров’я. Така «мішанина» в посудних наборах, ймовірно була наслідком якогось катастрофічного демографічного явища на Півночі Причорномор’я, пов’язаного із початком скіфського панування в регіоні, і, власне, приходом наступної хвилі кочових племен, відомих за пам’ятками новочеркаського типу. Принаймні зараз можна говорити про складання «образу» культури вже на початок VII ст. до н. е. і з того часу кардинальних змін у типології матеріального комплексу кизил-кобинської культури вже не відбувалося аж до її зникнення. Тобто саме це населення греки, засновуючи свої міста в Тавриді, через століття назвуть таврами. Таврський період поділяється таким чином на два етапи — ранній і пізній. Ранній (середина VIII — середи­на VI ст. до н. е.) — це час складання культури таврів, освоєння ними території кримських передгір’їв і гір. Пізній (середина VI — кінець IV/III ст. до н. е.) — час співіснування зі скіфами на півночі і грецькими містами на узбережжі. За таврського періоду формується три основні групи пам’яток таврів — західна, центральна і східна. Західна — це басейн річки Чорна, центральна тяжіє до середньої течії Салгіра (район нинішнього Сімферополя), східна міститься в горах у верхів’ях річок Зуя, Біюк- і Кучук-Мускомія. Можливо, існувала ще й південнобережна група, але вона дуже погано досліджена, тому ані про її хронологію, ані про характер поселень нічого наразі сказати не можна. Західна група — найстарша в культурі, власне, з неї і розпочалася кизил-кобинська культура в ХІІ ст. до н. е. Її основне поселення Уч-Баш зникає на початку таврського періоду. Замість нього в долині річки Чорна з’являється чимало невеликих поселень із доволі бідною матеріальною культурою, а в верхів’ях річки — могильники кам’яних скринь, цвинтарі, полишені населенням долин Чорної річки — Інкерманської, Каракобинської та ін. Зникає кизил-кобинська культура в цій групі разом із інтенсифікацією контактів із греками Херсонеса в середині — третій чверті IV ст. до н. е. У другій чверті IV ст. до н. е. поселення таврів пересуваються із передгір’їв і гір до кордонів хори Херсонеса. Якимось чином це населення було задіяне в економіці античного полісу. Проте частина поселень лишалась у передгір’ях. Такі контакти призвели до суспільного розшарування в середовищі таврів, що видно за розвитком їхніх некрополів впродовж IV ст. до н. е. Явище суспільного розшарування, коли із цивілізованими греками контактує лише верхівка племені, збагачуючись від цих контактів, а решта населення критично бідніє, простежено не тільки на хорі античних міст Криму, а й поблизу античних центрів Західної Європи. Як наслідок — наприкінці IV ст. до н. е. в західній групі пам’яток вже нема поселень із специфічною етнічною рисою таврів — чорно- і буролискованою керамікою із врізним орнаментом, заповненим білою пастою. Натомість з’являються поселення із керамічним комплексом пізніх скіфів, з якими асимілювали і залишки таврів.

Центральна група — найбагатша в культурі Таврського періоду. Її населення, ймовірно, найбільше від інших контактувало саме із скіфами, адже вздовж Салгіра пролягав один із основних степових шляхів із Боспору (Керченського півострова) до Перекопу. Вона датується від зламу VIII/VII ст. до н. е. аж до кінця ІІІ ст. до н. е. Одним із останніх поселень таврів було невеличке селище на місці Неаполя Скіфського, проте між зникненням цього поселення і появою власне Неаполя в ІІ ст. до н. е. минув певний час.

Найгірше вивченою групою є східна, розташована на північно-східних схилах Кримських передгір’їв. Вона виникла в другій половині VIII ст. до н. е. або на початку VII ст. до н. е., ймовірно, із залишків населення молодшого дотаврського періоду і мігрантів із Передкавказзя внаслідок появи в Причорномор’ї кочівників-новочеркасців. У IV ст. до н. е. пам’ятки цієї групи просуваються ще далі в гори, де зберігаються дуже архаїчні риси орнаменту на парадному посуді таврів. Проіснувала група доволі довго — до ІІ ст. до н. е. досить глибоко в горах, трансформувавшись у так званий східний або айвазовський локальний варіант культури, що зазнав впливу культур Таманського півострова. Частина населення, ймовірно, асимілювала із кочівниками, вже в IV ст. проявившись на пам’ятках типу Кринички.

Таври господарювали в своїх долинах на невеликих поселеннях, невеликі наземні будинки, вкриті очеретом, слугували прихистком від негоди як їм, так і їхній худобі. Превалюючою ланкою господарства було відгінне (яйлажне) скотарство, але вони знали і землеробство, щоправда, доволі примітивне. Ремесла, вірогідно, розвинені не були, проте столова кераміка вже в V ст. до н. е. стає якісно виготовленою, лискованою по кольоровому ангобу, багато оздобленою орнаментом. Східна група пам’яток, найімовірніше, була утворена за участі ковалів-залізоробів, оскільки одне з найраніших відомих поселень цієї групи (Сеферек Коба) якраз і виникло поблизу родовища залізної руди як металургійний центр.

Загалом зникнення кизил-кобинської культури і таврів як народу, який асоціюється з її останнім періодом, пов’язано із процесом складних економічних відносин із греками і скіфами. І, якщо як компонент таври асимілювали в пізньоскіфському суспільстві, то подальших їхніх слідів у грецькому суспільстві наразі достеменно встановити не вдалося.

Сутінки: три Скіфії

Евеліна