Читати книгу - "Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чи знаєте ви, як звичайно кінчають люди, подібні до Уебба?
«І мого батька», — сказала я собі подумки.
— На смітнику, — пожартувала я.
— Приходить час, коли вони втрачають свою привабливість, чи, як то кажуть, «форму». Вони не можуть пити, як колись, але ще мріють про жінок; проте вони змушені тепер їх оплачувати, згоджуватись на всякі поступки, щоб уникнути самотності. Вони окрадені, нещасні. І саме тоді вони стають сентиментальними і вимогливими. Не один на моїх очах пустився берега.
— Бідолаха Уебб, — мовила я.
Я відчувала розгубленість. Справді, такий кінець чекав і мого батька. Принаймні загрожував би, коли б Анна не взяла його під свою опіку.
— Ви над цим не замислювалися, — сказала Анна, всміхаючись ледь співчутливо. — Ви мало думаєте про майбутнє, чи не так? У цьому перевага юності.
— Прошу вас, — попрохала я, — не дорікайте мені, що я молода. Я ніколи не зловживаю цим і не вважаю, що воно дає мені право на якісь привілеї чи все в мені виправдовує. Я не надаю цьому якоїсь особливої ваги.
— А чому ви надаєте ваги? Своєму спокою, своїй незалежності?
Я боялася таких розмов, особливо з Анною.
— Нічому! — сказала я. — Ви ж знаєте, що я ні про що не думаю.
— Ви з батьком мене трохи дратуєте! Ніколи ні про що не думаєте. Ні на що велике не здатні. Нічого не знаєте! Вам подобається бути такою?
— Мені це не подобається. Я не люблю себе і не намагаюся себе полюбити. Але трапляються хвилини, коли ви змушуєте мене ускладнювати собі життя, і за це я майже серджуся на вас.
А вона, задумавшись, стала щось наспівувати; я впізнала мелодію, та не пам’ятала, про що були слова.
— Що це за пісня, Анно? Вона мене дратує…
— Не знаю. — Вона знов усміхнулася, тепер вже трохи збентежено. — Лежіть, відпочивайте, а я вивчатиму далі інтелектуальний рівень сім’ї десь-інде.
«Звичайно, — подумала я, — моєму батькові легше». Аж сюди до мене долинало: «Я ні про що не думаю, бо кохаю вас, Анно». Яка б не була Анна розумна, така відповідь мала б її переконати. Я поволі потяглася і знов устромилась обличчям у подушку. Незважаючи на те, що я сказала Анні, я думала багато. Вона, безперечно, драматизувала факти: через двадцять п’ять років мій батько буде поважним сивоголовим шістдесятирічним чоловіком, трохи схильним до віскі та барвистих спогадів. Ми разом виходитимемо в світ. Тепер я розповідатиму йому про свої пригоди, а він даватиме мені поради. Я усвідомила, що виключаю Анну з цього майбутнього, я не могла, мені ніяк не щастило помістити її в ньому. Я не могла собі уявити, як у нашому хаотичному помешканні, то порожньому, то заваленому квітами, в якому сновигають чужі люди, лунають чужі голоси, де постійно скрізь валяються валізи, запанує лад, тиша, гармонія, яку всюди приносить Анна, немов якийсь найдорожчий скарб. Мене дуже лякала смертельна нудьга: правда, відколи я по-справжньому, фізично покохала Сіріла, я стала менше боятися Анниного впливу. Я позбулася багатьох страхів. Однак найбільше я боялася нудьги, спокою. Для душевної рівновага ми з батьком потребували зовнішньої метушні. А з цим Анна ніколи б не погодилась.
Розділ IX
Я багато розповідаю про Анну і про себе саму, а мало говорю про батька. Не тому, що його роль у цій історії може видатися найменш важливою, не тому, що він менше цікавить мене. Ніколи я не любила когось дужче, ніж його, і серед усіх тих почуттів, які мене в той час хвилювали, почуття до батька були найстійкіші, найглибші, найважливіші для мене. Я надто добре його знаю, щоб говорити про нього легковажно, та й надто ми з ним подібні. Однак я мушу сказати саме про нього, щоб його поведінка була зрозуміла. Він не був людина марнославна чи себелюбець. Але був легковажний, навдивовиж легковажний. Я не можу навіть твердити, що він був неспроможний на глибокі почуття, він був людина безвідповідальна. Його любов до мене не можна сприймати як легковажну забаву чи звичайну батьківську прихильність. Через мене він міг страждати більше, ніж через будь-кого іншого; а я сама впала у відчай того незабутнього дня хіба ж не тому, що батько немовби залишив мене, уникав мого погляду? Він ніколи не жертвував мною задля своїх любовних історій. Інколи ввечері, щоб відпровадити мене додому, він мусив відмовлятися від того, що Уебб називав «чудовими нагодами». Та поза тим усім — цього я не можу заперечити — він перебував у полоні своїх захоплень, нетривких почуттів, легковажного життя. Він не роздумував особливо. Усе пояснював фізіологічними причинами, які вважав найістотнішими: «Відчуваєш до себе огиду? Більше спи, менше пий». Так само було з ним, коли вряди-годи він проймався сильним почуттям до якоїсь жінки — він не думав це почуття ні приборкати, ні піднести до якогось більш складного рівня. Він був матеріаліст, але водночас і делікатна, чуйна і, врешті, дуже добра людина.
Жадання, яке він відчував до Ельзи, його мучило, однак не так, як би можна гадати. Він говорив не: «Я думаю зрадити Анну, а це означає, що я менше її кохаю», але: «Який жаль, що мене так тягне до Ельзи! Треба, щоб це скоріше скінчилось, інакше я матиму прикрощі від Анни». Крім того, він любив Анну, нею захоплювався, вона змінювала його життя, звільнивши від тих легковажних, нерозумних жінок, з якими він стикався останні роки. І водночас вона задовольняла його марнославство, чутливість і чуттєвість, бо розуміла його, допомагала йому своїм розумом і досвідом. Однак тепер, коли він усвідомив поважність її почуттів до себе, я цього менш певна! Вона видавалася йому ідеальною коханкою, ідеальною матір’ю для мене. Але чи думав він також і про «ідеальну дружину» з тим усім, до чого ці слова зобов’язують? Навряд. Я певна, що в очах Сіріла та Анни він, так само, як і я, був неповноцінний в емоційному розумінні. І все ж це не заважало йому жити пристрасно, бо він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган», після закриття браузера.
