Читати книгу - "Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган"

Коли я складала свій план, як усунути Анну з нашого життя, про нього я не думала, бо знала, що він оговтається від цього, як завжди оговтувався: розлучення коштуватиме йому менше, аніж упорядковане життя. Справді, його, як і мене, вражали і підтинали лише звичка та одноманітність. Ми були з ним однієї породи — інколи я казала собі, що це чудова чистокровна порода — порода кочовика, а інколи запевняла себе, що це жалюгідна зачерствіла порода марнотратників життя.

А тепер батько страждав чи принаймні впадав у відчай: Ельза стала для нього символом минулого життя, молодості, не взагалі, а саме його молодості. Я відчувала, що він умирає від бажання сказати Анні: «Моя кохана, вибач мені за один-однісінький день. Мені треба переконатися з цією дівкою, що я ще не стариган. Мені треба ще раз відчути млість її тіла, і тоді я заспокоюсь». Але він не міг сказати їй цього: не тому, що Анна була ревнива чи якась особливо цнотлива і незгідлива в таких питаннях, а тому, що вона погодилася жити з ним, поставивши, певно, такі умови: він докінчить з безтурботною розпустою, бо він не школяр, а чоловік, якому вона довіряє своє життя. Тому він повинен гарно поводитись, а не бути рабом власних пристрастей. Ніхто не міг за це докоряти Анні. Це був цілком нормальний, здоровий розрахунок, однак він не заважав батькові бажати Ельзи, жадати її все дужче й дужче, жадати непереборно, мов якусь заборонену річ.

І, безперечно, в той час я могла все владнати. Мені вистачало сказати Ельзі, щоб вона поступилася батькові, під якимсь приводом повезти Анну на один вечір у Ніццу або кудись-інде. Повернувшись, ми б застали батька заспокоєним і сповненим ще більшої ніжності до свого законного кохання чи принаймні до кохання, яке стане законним після повернення додому. А крім того, Анна ніколи б не погодилася стати тимчасовою коханкою, як інші. Яким важким стало наше життя через її почуття власної гідності та поваги до себе!

Але я не просила ні Ельзу поступитися батькові, ні Анну поїхати зі мною в Ніццу. Я хотіла, щоб та хіть переповнила серце мого батька і він допустився якоїсь помилки. Я не могла зносити того презирства, з яким Анна ставилася до нашого минулого життя, тієї легкої зневаги, яку вона відчувала до того, що було для нас із батьком щастям. Я хотіла не принизити її, лише змусити, щоб вона прийняла наш погляд на життя. Треба було, щоб вона дізналася, що батько зрадив її, і щоб вона сприйняла це тверезо, як чисто тілесну примху, а не як замах на її особисту честь, гідність. Якщо вона хоче будь-що мати рацію, то хай дозволить нам помилятися.

Я навіть удавала, що не помічаю батькових мук. Найголовніше, щоб він мені не звірявся, щоб не примушував мене стати його спільником, розмовляти з Ельзою і усувати Анну.

Я повинна була вдавати, немовби вважаю його любов до Анни за святу, як і саму Анну. І мушу зізнатися: мені неважко було це вдавати. Думка про те, що він міг би зрадити Анну, нею знехтувати, сповнювала мене жахом і дивним захватом.

А поки що ми жили спокійно і щасливо; я щораз дужче розпалювала батька Ельзою. Аннине обличчя більше не викликало в мене гризоти. Інколи я уявляла собі, що вона змириться з цим фактом і що наше спільне життя йтиме не лише відповідно до її смаків, але й так, як хочемо ми. З другого боку, я часто бачилася з Сірілом і ми потайки з ним кохалися. Запах сосон, шум моря, відчуття його тіла… Його почало мучити сумління, йому не подобалася роль, яку я примушувала його грати, він погоджувався на неї лише тому, що я казала, ніби це потрібне для нашого кохання. Все це породжувало багато нещирості, самозаглибленого мовчання і так мало зусиль, так мало обману. (І я вже сказала, що саму себе засуджувала за свої вчинки).

Я швидко минаю цей період, бо боюся, що, вишукуючи якісь спогади, натраплю на гнітючі для мене. Вже тепер досить мені пригадати щасливий сміх Анни, те, яка ласкава вона була зі мною, і щось тихим підступним ударом зненацька завдає мені болю, мені боляче, я задихаюся від злості на себе саму. Я так близько опиняюся біля того, що називають муками нечистого сумління, аж відразу мушу шукати якогось порятунку: запалювати цигарку, ставити платівку, телефонувати до друга. І поволі починаю думати про щось інше. Однак мені не подобається, що я мушу користати з таких вад своєї пам’яті, з легковагості мого розуму — замість того, щоб їх побороти. Не люблю признаватися в цьому, навіть якби це сповнило мене радістю.