Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За мить вона була за дверима і побігла сходами вниз. Точніше, вона не побігла, а винайшла, як вона говорила, новий спосіб легко і швидко спускатися вниз. Вона просто тримала кінчики пальчиків на поручнях і спокійно летіла вниз, зовсім не торкаючись ногами сходів. Потім вона пролетіла через зал і, мабуть, вилетіла б прямо надвір, якби не вхопилася за одвірок. Їй трохи запаморочилося від такого довгого польоту, тому вона дуже зраділа, що знову йшла власними ногами.
Розділ ІІ. Сад із живими квітами
— Я побачу сад далеко краще, — сказала собі Аліса, — якщо доберуся до вершини он того горба. А ось і стежка, що веде прямо до нього... Мабуть, туди... Ні, вона йде зовсім не прямо. — (Після того як, пройшовши кілька ярдів, вона декілька разів круто завернула.) — Сподіваюсь, що вона приведе мене до горба. Але ця стежка так дивно покручена! Вона швидше нагадує штопор, а не стежку. Ну, цей поворот, гадаю, веде до горба... Ні! Він веде назад, прямо до будинку! Що ж, спробую піти інакше.
Вона так і зробила. Але що вона не робила, скільки не блукала, звертаючи у всі боки, щоразу поверталася назад до будинку. Одного разу навіть, звернувши надто рвучко, вона наскочила прямо на будинок.
— Про це не може бути й мови, — сказала Аліса, подивившись на будинок і вдаючи, що сперечається з ним, — я ще не збираюсь входити в дім. Я знаю, що там доведеться повертатися додому крізь дзеркало, а це буде означати кінець усіх моїх пригод!
Вона рішуче одвернулася від будинку і знову пішла стежкою, вирішивши простувати вперед, доки не дійде до горба. Кілька хвилин все ішло гаразд, і вона саме почала:
— Ну, нарешті я попаду туди... — як стежка раптом звернула і вибігла (так опісля описувала це Аліса) прямо до дверей будинку.
— Ох, куди це діло годиться! — скрикнула Аліса. — Що це за дім такий, весь час він стирчить на дорозі! Весь час.
А горб між тим висився перед очима. Нічого не зробиш, треба було знову йти. Цього разу вона надибала на велику клумбу з квітами, обсаджену стокротками. Посеред клумби росла плакуча верба.
— О Півнику! — промовила Аліса, звертаючись до одної з квіток, що граційно похитувалися від вітру. — Якби ти вмів розмовляти!
— Ми вміємо розмовляти, — відповів Півник, — коли є з ким говорити.
Аліса так розгубилася, що з хвилину не могла вимовити ні слова. У неї аж перехопило подих. Нарешті, оскільки Півник лише хитався, вона знову заговорила нерішучим голосом, майже пошепки:
— І всі квіти вміють розмовляти?
— Так само як і ти, — сказав Півник, — але набагато голосніше.
— У нас не заведено першими починати розмову, розумієш, — пояснила Троянда. — Я давно чекала, коли ти заговориш. Я говорила собі: «Судячи з її обличчя, вона дещо тямить, хоч це і не дуже розумне обличчя». Проте у тебе гарний колір обличчя, а це має велике значення.
— Байдуже мені щодо кольору, — зауважив Півник. — Якби у неї пелюстки трохи дужче загиналися, все було б гаразд.
Аліса не любила, щоб її судили, тому взялася розпитувати:
— Вам не буває іноді боязко, що вас висадили тут, де нікому за вами доглядати?
— А дерево посередині? — сказала Троянда. — Нащо ж воно там росте?
— Але що воно може зробити, коли з’явиться небезпека? — запитала Аліса.
— Воно вміє гавкати, — пояснила Троянда.
— Воно вміє шмагати, — закричала Стокротка, — адже його гілля зветься лозою.
— А ти що, не знала? — крикнула інша стокротка, і всі стокротки підняли такий галас, що повітря навкруги задзвеніло від пронизливих голосочків.
— Замовкніть ви там! — сердито гримнув на них Півник, хитаючись і тремтячи від обурення. — Вони знають, що я не можу добратися до них! — зітхнув він, нахиляючи свою тремтячу голівку до Аліси. — Інакше вони б не насмілилися так поводити себе!
— Не звертайте уваги! — заспокійливо промовила Аліса і, нахилившись до стокроток, які знов заходилися галасувати, шепнула: — Якщо ви не замовкнете, я повириваю вас!
Зразу ж запанувала тиша. Деякі рожеві стокротки побіліли.
— Це добре! — промовив Півник. — Ці стокротки гірші від усіх. Коли хтось говорить, вони хором втручаються. Вони таке витворяють, що від них можна зів’янути!
— Чим це пояснити, що всі ви тут так добре розмовляєте? — запитала Аліса, сподіваючись задобрити Півника похвалою. — Мені доводилося бувати в багатьох садах, але жодна квітка там не вміла розмовляти.
— Помацай рукою землю, — сказала Лілія, — тоді зрозумієш, в чому сила.
Аліса помацала.
— Земля дуже тверда, — промовила вона. — Але я не розумію, який це має стосунок до мого запитання.
— У більшості садів, — пояснив Півник, — клумби занадто м’які, тому квітки завжди сплять.
Це було переконливе пояснення, і Аліса була задоволена, що дізналася про нього.
— Я ніколи не думала над цим раніше, — сказала вона.
— На мою думку, ти взагалі ніколи не думаєш, — дуже сердито заявила Троянда.
— Зроду я не бачила дурнішого, ніж у неї, виду, — раптом мовила Фіалка.
Аліса аж підскочила, бо до цього не чула її голосу.
— А ти б уже мовчала! — гримнув Півник. — Можна подумати, що ти взагалі кого-небудь бачила. Сховаєш голову під листя і хропеш собі там. Ти знаєш зараз світ не краще, ніж знала тоді, коли була пуп’янком.
— Є ще хто-небудь у саду, крім мене? — поцікавилася Аліса. Вона вважала за краще не помічати останнього зауваження Троянди.
— В саду є ще одна квітка, що вміє пересуватися, як і ти, — сказала Троянда. — Дивуюся, як це вам вдається. — («Ти завжди дивуєшся», — зауважив Півник.) — Але вона гіллястіша від тебе.
— Вона схожа на мене? — зацікавлено запитала Аліса, бо в неї майнула думка: «Десь у саду є інша дівчинка!»
— Як тобі сказати, вона такої самої чудернацької форми, як і ти, — відповіла Троянда. — Але вона червоніша, і пелюстки у неї, здається, коротші.
— У неї пелюстки щільно прилягають, як у жоржини, — обізвався Півник, — а не стирчать у всі боки, як у тебе.
— Але ти в цьому не винна, — лагідно додала Троянда. — Ти починаєш в’янути, розумієш, а при цьому ніколи не вдається охайно тримати пелюстки.
Таке пояснення Алісі зовсім не сподобалося. Щоб змінити розмову, вона запитала:
— Вона буває тут?
— Мабуть, ти скоро побачиш її, — промовила Троянда. — Вона, між іншим, колюча.
— А де ж у неї колючки? — здивувалася Аліса.
— Як де, навкруги голови, звичайно, — пояснила Троянда. — Я здивувалася, що в тебе їх немає. Я думала, що вони є у всіх вас.
— Вона йде! — закричала Сокирка. — Я чую її кроки, туп-туп, на гравійній доріжці.
Аліса нетерпляче оглянулася і побачила, що це йшла Червона Королева.
— Як вона виросла! — зразу відзначила Аліса.
Та справді виросла. Коли Аліса вперше побачила її в попелі, вона була всього три дюйми заввишки, а зараз була на півголови вища від Аліси!
— Це від свіжого повітря, — пояснила Троянда. — У нас тут чудове свіже повітря.
— Гадаю, що мені треба піти назустріч, — сказала Аліса. Хоч квіти були досить цікаві, але вона відчувала, що буде набагато приємніше поговорити зі справжньою Королевою.
— Тобі це не вдасться, — зауважила Троянда. — Я раджу тобі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол», після закриття браузера.