Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Налийте мені ще трохи вина. Дякую. Ви помиляєтеся, любий друже, ох, як помиляєтеся! Коли мова зайшла про злодіяння — Лондону є чим пишатися. Просто Агамемнонів[19] у нас достатньо, бракує Гомерів — carent quiavate sacro[20].

— Я пам'ятаю ці рядки, однак не зовсім розумію, до чого ви хилите.

— Що ж, простішими словами, в Лондоні немає добрих письменників, які б спеціалізувалися на таких, оповідях. Наші журналісти — тупі; хай би якою була історія, вони зіпсують її своїми розповідями. Їхнє уявлення про жах і про те, що його викликає, дуже спрощене. Ніщо так не цікавить тих перодряпів, як кров, густа червона кров, і вони тільки те й роблять, що згущують фарби, вважаючи свої статті сильними та переконливими. Це просто жалюгідно. Окрім того, на жаль, саме банальні жорстокі вбивства завжди привертають найпильнішу їхню увагу і найчастіше з'являються на шпальтах газет. От, наприклад, б'юся об заклад, що ви ніколи не чули про випадок у Гарлесдені.

— Ні, начебто нічого такого не пригадую.

— Отож-бо. А тим часом це дуже цікава історія. Я розкажу її вам за кавою. Гарлесден, як вам відомо, вірніше — невідомо, доволі-таки віддалений квартал Лондона. Це щось геть відмінне від якоїсь славної, вкритої нашаруванням старовини околиці, як Норвуд чи Гемпстед, що абсолютно не схожі між собою. У Гемпстеді величний будинок у китайському стилі з прилеглими до нього трьома акрами землі сусідить з дерев'яними будиночками, в яких мешкають художники, тимчасом як у Норвуді живуть заможні родини середнього класу, що купили там маєток, «тому що він неподалік від Палацу», хоча вже через півроку їх вернуло від самої лише згадки про Палац. Однак у Гарлесдена немає свого обличчя. Він ще надто юний для цього. Ряди червоних і ряди білих будинків з яскраво-зеленими жалюзі на вікнах, пофарбованими дверима і маленькими задніми подвір'ями, які вони називають садками, кілька убогих крамничок, але щойно ви подумаєте, що зрозуміли, як виглядає це місце, як його образ одразу тане.

— Як це, в біса, можливо? Хіба будинки можуть валитися прямо на очах?

— Ні, не зовсім так. Але Гарлесден як єдине ціле щезає. Вулиця перетворюється на тиху стежину, будинки обертаються берестами, а подвір'я-садки стають зеленими лугами. Ви одразу ж потрапляєте з міста в село. Там немає поступового переходу, як у невеличких провінційних містечках, коли розлогих газонів та фруктових садів поступово стає більше, а будинків — менше. Там в одну мить все просто обривається. Гадаю, що люди, які там живуть, працюють переважно в лондонському Сіті. Якось раз чи двічі я бачив переповнений автобус, що їхав у тому напрямку, але гіршої самоти, як там серед дня, немає навіть в опівнічній пустелі. Це наче місто мертвих. Простуючи яскраво освітленими безлюдними вулицями, важко усвідомити, що вони також є частиною Лондона. Рік чи два тому там жив один лікар. Він повісив на дверях мідну табличку і встановив червоний ліхтар у самому кінці одної з тих освітлених вулиць, а з тильної частини його будинку далеко на північ простягалися поля. Не знаю, чому він поселився в такому закутні, можливо, доктор Блек, так його звали, був далекоглядним і орієнтувався на майбутнє. Як потім виявилося, рідня його не бачила вже багато років, і ніхто не знав навіть, що він вивчився на лікаря, а де він жив — і поготів. Однак поселився він у Гарлесдені не один, а разом зі своєю надзвичайно вродливою дружиною і займався там лікарською практикою. Люди бачили, як вони, невдовзі після переїзду в Гарлесден, виходили літніми вечорами на прогулянку і, на перший погляд, здавалися дуже люблячою парою. Прогулянки тривали цілу осінь, а тоді раптом припинилися. Втім, це й не дивно, адже дні стали коротшими, холоднішими, та й поля поблизу Гарлесдена втратили свою вабливість. Цілу зиму ніхто не бачив місіс Блек, і на запитання своїх пацієнтів доктор завжди відповідав, що вона «трохи хворіє, але навесні їй, безумовно, стане краще». І ось настала весна, а за нею — літо, а місіс Блек так ніхто й не бачив. Врешті поміж людей почали ширитися всілякі чутки, і багато дивних речей було сказано за ранньою вечерею — єдиною розвагою в цих околицях. Усе частіше доктор Блек почав ловити на собі косі погляди, а його лікарська практика стала занепадати просто на очах. Одне слово, сусіди перешіптувалися між собою, подейкуючи, що місіс Блек мертва і що це справа рук доктора. Але це було не так. Місіс Блек побачили у червні, і вона була жива-здорова. Була неділя, одна з тих чудових днин, що геть не властиві англійському клімату, і пів Лондона висипало в поля на всі сторони світу, щоб удихнути пахощі білого травневого цвіту і перевірити, чи не перецвіли ще дикі ружі на живоплотах. Я й сам рано вибрався на прогулянку, довго вештався і вже вирішив повертатися, коли дорогою додому зрозумів, що забрів у той самий Гарлесден, про який ми говорили. Точніше, я випив кухоль пива у «Дженерал Гордон» — найкращому закладі в околиці — і, безцільно блукаючи неподалік, угледів у живоплоті шпарину, що так і вабила до себе, тож я не втримався і вирішив розвідати, що за луги простираються за ним.

Як же приємно після прогулянки дорогами, всіяними пекельно дрібного жорствою, босоніж ступати по траві! Мені закортіло сісти на березі й закурити. Шукаючи в кишені кисет з тютюном, я мимохіть глянув на будинки і, затримавши на них погляд, відчув, як у мене перехопило подих і заклацали зуби, а паличка, яку я міцно стискав у руці, тріснула надвоє. У мене було відчуття, ніби по моєму хребту пройшов електричний струм, і якусь мить, що здавалася вічністю, я намагався зрозуміти, що, в біса, коїться і що змусило моє серце трепетати і викручувало кістки. Звівши погляд, я глянув на останній будинок у ряду, що розтягнувся переді мною, і на частку секунди вгледів у горішньому вікні обличчя. Обличчя жінки, але не людське. Якось ми з вами, Селісбері, сиділи в церкві, як справжні порядні англійці, й слухали проповідь, в якій ішлося про невтоленну жагу і про невгасний вогонь, але мало хто з нас розуміє значення тих слів. Сподіваюся, ви ніколи їх не зрозумієте, бо, вгледівши у вікні те лице, коли наді мною було