Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Не встигла я відповісти, знайти відмовку, чому саме ми не повинні танцювати, як Олександр Миколайович притягнув мене до себе, починаючи неспішно рухатися. Але ж у нього, незважаючи ні на що, благі наміри. Він не приховував від мене правди, не намагався виставити себе з кращого боку і не думав про те, щоб просто скористатися можливістю, коли я вирішила «будувати стосунки».

– Більше не робіть так, – видихнула хрипло. – Не потрібно нічого робити заради моєї згоди.

– Чому? Я тобі настільки не подобаюся? Тобі противно? Гидко?

– Ви мені взагалі не гидкі, але іноді життя саме розпоряджається всім, – відповіла ухильно, намагаючись зберегти ті крихти гордості, що в мене лишилися.

– То ти вже закохана?

Промовчавши, я рішуче зупинилася, не бажаючи більше танцювати, але подумки зберігаючи цей момент у своїй пам'яті. Взагалі, якщо так подумати, то Олександр Миколайович зробив для мене більше, ніж простий начальник. Крім того, що на роботі він завжди добре до мене ставився, частіше за все добре ставився, сьогодні він також дозволив мені відчути себе фатальною красунею. Звичайно, його мета була іншою, але від цього зовсім не гірше.

– Мені потрібно додому, завтра вранці на роботу, – повернувшись із небес на грішну землю, проговорила спокійно. – Вам краще залишитися ще й повеселитися, я викличу таксі.

– Ні вже, я доставлю тебе додому, як і належить хорошому кавалеру. Не відмовляйся.

Кивнувши, розуміючи, що ще одна моя випадкова відмова може зачепити гордість начальника, ми разом повернулися в зал, щоб попрощатися з усіма. Ось тільки, коли з таких банкетів можна було піти тоді, коли цього хочеться? Щойно старі друзі Олександра почули, що ми йдемо, почалася ціла вакханалія. Було реальне відчуття, що мій начальник у них якимось чином став талісманом їхнього потоку і без нього свято взагалі не вдасться. Як підсумок, під невпинними вмовляннями я сама не помітила, як знову опинилася за столом. Реально, немов чари якісь, не інакше.

– Посидимо десять хвилин і підемо, коли приїде водій, – прошепотів мені на вухо Саша, схвально кивнувши.

Стиснувши губи, я вся здулася, ледь не чортихнувшись у голос. Водій! Якщо водій побачить нас разом, тоді взагалі нікому зі співробітників не доведеш, що ми не пара. Утім, ми ж могли піти на зустріч. Ага, могли, але пішли на зустріч випускників. Чомусь у шпигунських навичках деяких співробітників я взагалі не сумнівалася. Вони не тільки знайомих у цьому готелі знайдуть швидко, а й довідаються все в найдрібніших подробицях, аж до конкурсу, у якому ми брали участь.

– Він нікому нічого не скаже, можеш не хвилюватися.

– Так упевнені?

– Звісно, адже я плачу йому, – посміхнувшись, Сашко гордо розправив плечі. Ну точно багатий покидьок, не інакше.

Утім, у його словах був сенс, усе-таки я ніколи не чула про скандали начальника від водія. Тобто, що можна розповісти, він, звісно, розповість, а що не можна, тоді залишить усе в секреті. Взагалі, це хороша тактика в боротьбі з нашими жінками. Хоч начальник і відбив у них бажання ганятися за ним, але все одно залишив маленьку радість, надто суворо не вимовляючи за плітки. Але й вони, звісно, усвідомлені, дорослі пані й розуміють, коли краще тримати рота на замку.

– Чому посміхаєшся?

– Нічого, згадала співробітниць на фірмі.

– Не хвилюйся, поговорять два дні й переключаться на нову тему, – порадив чоловік. – Але якщо тобі некомфортно, я попереджу Марію Петрівну, і більше ти нічого не почуєш.

– Усе нормально, скоро я піду.

Помітивши неприродну посмішку на губах начальника, мені вперше в житті захотілося просто сховатися. Як страус заховати голову в пісок або заритися у свій панцир, як равлик, не думаючи ні про що. Відключити телефон, поїхати до мами і не думати більше ні про що. Якщо я взагалі зможу ні про що не думати поруч із мамою. Якщо логічно, то їй потрібно про все розповісти, але бачити її сльози для мене нестерпні тортури.

– Тепер ти вже хмуришся, – констатував факт Саша, з неприхованим інтересом дивлячись на мене. – Чому в тебе такі кардинальні перепади настрою? Тільки не кажи мені, що ти вагітна.

– Я не вагітна...

Не встигла я договорити, як поруч закричав Кавун, одногрупник Сашка, дивлячись на нас круглими очима. Від несподіванки, чого брехати, я навіть підскочила на місці, дивлячись на нього з первісним жахом. Невже він почув нашу розмову і зрозумів усе неправильно? Напевно подумав, що Саша проти моєї вагітності і взагалі дітей не хоче. А ми ж, якщо так подумати, в очах інших уже майже шість років разом! Реально, якби я почула щось подібне, то не пошкодувала б для цього чоловіка кілька особливо «ласкавих» слів.

Нервово схопивши келих із вином, наче намагаючись ним закритись від поглядів усіх довкола, я ногою вдарила начальника по нозі, бажаючи, щоб він якось прояснив цю ситуацію. Утім, після того, як ми разом підтвердили наші стосунки, відкривати правду не дуже хотілося. Відкрито зізнатися у своїй брехні, виявилося, не так-то просто. А якщо прямо, то було просто соромно.

– Стасику, ти що твориш? – Заволав не своїм голосом Кавун, підлетівши до нас і вихопивши з моїх рук келих. – Твоя дівчина вагітна! Вагітним не можна пити алкоголь!

Здається, у мене перед очима все розпливлося від його слів. Мій шок був просто шокований. Але як з усього, що ми говорили, він зміг почути тільки одне це слово? Реально, краще б узагалі нічого не почув. Але, природно, закон підлості навіть у таких дрібницях працює чудово. У такій незручній ситуації я теж ніколи не була. Втім, безумовно, мені вже варто припиняти робити щось і потрапляти в ситуації, в яких я раніше ніколи не була, щоб не накоїти якихось нереальних дурниць.

– Я не... – замахавши руками, спробувавши перебити чоловіка, я дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Я все розумію, зараз інші правила у вагітних. У мене сестра тільки нещодавно народила і сказала, що більше не потрібно дотримуватися дієти, це пережитки минулого, – точно зі знанням справи вимовив Кавун.