Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

вписується. І що б вони помістили в таке місце, куди не могли

сягнути? Чи це якась в’язниця, скриня зі скарбами, якесь таке

запитання, що його, як припускається, не слід ставити?

Така собі куля. Якась бомба, що цокає під кухонним столом

після бомбардування.

Невже Той, що створив агнця, зробив і тебе? Чи був там і хтось

інший? Хоч би хто повбивав вас, живі-розумні істоти, він

залишив щось по собі. Щось таке, що створене для вашої смерті, й криється воно саме там.

Сто тринадцять разів на секунду воно вихоплюється, не підо-зрюючи про існування дослідника, не здогадуючись про

наявність оцих рубців та артефактів, цього відлуння померлих, про свідомість, уміщену в ньому. Воно вихоплюється тому, що

вихоплюється. Воно знає, що в якомусь більш фізичному місці

люди помирають, але воно не здогадується про те, що воно знає.

Воно знає, що збудовано його зі смерті тисяч, але воно й не

підозрює, що воно знає. А дослідник і знає й усвідомлює, що він

знає.

Дослідник вихоплюється, але не навмання. Він шукає якої-небудь стежки й не знаходить жодної. Шукає якої-небудь стежки

й не знаходить жодної. Шукає якої-небудь стежки — й знаходить

її. Не там, не зовсім ту, що треба, але щось близько того. Дві

точки визначають лінію. Одна точка жива, а друга — то смерть.

Жодна не вийшла звідси. Зіштовхни ці скелі докупи й подивися, що видасть іскру. Подивися, що спалахне.

Дослідник є тим знаряддям, що вишукує, чого бракує, і так він

існує. А все інше — то артефакт. Бажання пити пиво. Капелюх.

Пам’ять і гумор, а ще — химерна напівлюбов-напівзневага до

чогось такого, що зветься Джеймс Голден. Любов до померлої

жінки. Туга за рідним домом, якому ніколи не бути. Щось

стороннє. Безглузде. Позбавлене мети.

Дослідник вихоплюється, знаходить Голдена. Усміхається. Був

колись такий чоловік, котрого звали Міллер. І він знаходив речі, але більше вже не знаходить. Коли міг — рятував людей. І

мстився за тих, кого не зміг урятувати. Коли доводилося —

жертвував. Знаходив речі, яких бракувало. Знав, хто що скоїв, і

робив очевидні речі, бо вони були очевидні. Дослідник проріс

крізь його кістки, заново заселив його очі новим і незнаним

життям, прибрав собі його подобу.

Він знайшов ту вбивчу зброю. Він дізнався, що сталося, принаймні в загальних рисах. Тонка робота лишалася для

слідчих, прокурорів, якщо припустити, що справа дійде до суду.

Але вона туди не дійде. Для цього знаряддя вистачало іншої

роботи. Дослідник знав, як убивати, коли є така потреба.

Навіть більше: він знав, і як померти.

Розділ сорок п’ятий. Гевлок

Гевлок ніяк не хотів переконатися, що Наомі Наґата є

найкращий, на всю Сонячну систему, інженер, але, поспостерігавши, як вона працює, мусив припустити, що, можливо, кращого за неї таки й немає. Хай дехто з технарів на

«Ізраелі» й перевершував її ступенями та знаннями-навичками

у вужчих спеціальностях, одначе Наомі була незрівнянна у

власних поривах якогось технарсько-буйного натхнення.

— Нехай і так, але довше чекати ми ніяк не можемо, — сказала

вона лисій горі м’язів на екрані. — Якщо він вигулькне знову, розкажи йому, на чому тут ми застановились.

— Я майже певен, що кап’н покладеться на твою думку, —

сказав Еймос. — Хай буде так. А я скажу йому. Ще щось йому

переказати?

— Скажи йому: на нього чигає мільярд повідомлень від Фреда

й Авасарали! — це вже Алексів голос пробився і в сам зв’язок, і

через люк, що вів до пілотської кабіни. — Нахваляються послати

сюди небачено великого ваговоза, повного яких тільки хочеш

припасів.

— Справді? — здивувався Еймос. — А як довго воно сюди

летітиме?

— Місяців сім, — сказала Наомі. — Тут одна тільки заковика: останні три з тих семи ми всі будемо спочилі в Бозі.

Еймос посміхнувся.

— Бачу, дітки, вам там геть невесело без мене!

— Зате не так небезпечно, — мовила Наомі й урвала зв’язок.

— А ти певна, що це добра ідея? — запитав Гевлок.