Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Дякую, Даню, – Даша полегшено видихнула і на секунду впустила голову йому на плече. – Ти мав рацію. Варто було розповісти про все з самого початку.

Він невизначено кивнув: 

– Це допомогло б уникнути деяких речей?

– Ні, але в нас усе могло бути по-іншому.

– Не думаю, – його голос став тихішим, майже пошепки.

– Ти теж хотів щось розповісти, – згадала Даша.

Ці слова, як удар блискавки, змусили Данила здригнутися. Він пройшовся кімнатою, аби відтягнути розмову, до якої навіть не готувався. Приємні речі перекручував у голові сотні разів, а про важливі не згадав. Бо легше перед усім світом заявити про свою зраду, ніж зізнатися коханій дівчині у своїй хворобі. Простіше знищити весь світ, але не кохану людину.

– Я хотів попросити вибачення, – різко видав Данило, зупинившись посеред кімнати. Стукіт власного серця почав оглушувати. Він підняв очі, бажаючи бачити все, що вона тільки може подумати. – Вибач, що втік тоді, наговорив дурниць, у які ти, звісно ж, не повірила. Ти й так знаєш, як я до тебе ставлюся. Чорт, цього неможливо не помітити, – він збентежено посміхнувся. Бігав очима, але врешті повертався до неї. – Я кохаю тебе. Завжди кохав. Але...

Він замовк, не знайшовши відповідного пояснення, і побачив, як Даша опускає очі, сповнені сумнівів, як усвідомлює, що в підсумку все сказане перекреслить це величезне "але".

– Дашо, у мене пухлина головного мозку, – сказав Данило, дивлячись, як за секунду руйнується її світ. – За мірками лікарів мені залишилося кілька місяців.

Він зробив паузу лише на мить, щоб дати їй час збагнути почуте, але говорити далі не дозволив клубок у горлі. З'явився він, побачивши прикриті очі Даші, з яких потекли сльози. Більше вона ніяк не реагувала, сиділа мовчки, заливалася сльозами, і не могла це контролювати.

Данило майже наважився підійти, як вона повільно почала подавати хоч якісь ознаки життя. Судорожно махала головою, давлячись сльозами, та прикривала рот кулаком.

– Ні... – коли вона подивилася на нього, то точно зрозуміла, що "так". – Чорт, – провела долонями від обличчя до маківки, стираючи сльози.

– Так, Дашо, – він зупинився навпроти неї, їхні погляди зустрілися. – Ця клята пухлина все зіпсувала, коли я...

– Коли?

– Майже два роки я живу з цією інформацією й гадки не маю, що робити далі.

– Два роки?! – її обличчя перекосилося від усвідомлення, скільки часу було втрачено.

– Не хотів засмучувати тебе завчасно. Іноді ти виглядала такою щасливою, а я б своєю появою нагадував і все псував.

– Даню... якого чорта? – ридала Даша. – Чому ти говориш тільки зараз?

Він підійшов до неї впритул.

– Тому що таке не лікується, – приклавши на кілька секунд вказівний палець до її губ, його більше не перебивали. – Це якийсь невідомий науці підвид, що викликає в лікарів паніку і купу запитань. На ділі все просто. Це побічні ефекти від експериментів, що проводилися над моєю мамою. Хтось казав, вони життя спрощують, – він награно усміхнувся, – тільки якщо ціною інших людей. Зазвичай генетично передається мінімум, але мені не пощастило.

– Ти серйозно... нічого не можна зробити? – вона дивилася на нього щенячими очима, на щось сподівалася.

– Лікарі навіть не змогли поставити мені діагноз. Назвали це "пухлиною", дали пару років життя і відправили додому вмирати.

– Що за клята медицина?! Що вони взагалі можуть?

– Упевнений, цим же питанням задавався дід Менгеле. А потім створив те, за що їх тепер намагаються вбити.

– А Менгеле?! – вигукнула Даша. – Він може допомогти? Вони ж це постійно перевіряють, напевно він усе знає.

– Саме так, знає. Один раз прямо дав зрозуміти, – Данило пригадав їхню коротку розмову в коридорі, коли його відправили в медпункт. Знеболювальне директор радив так, немов напам'ять знає його історію хвороби й дні рахує, скільки ще протягне піддослідний. – Я думав, вони побічні ефекти не там шукають, а виявляється, вони все знали й не збиралися нічого робити. Навіть якщо спробують, тупо не встигнуть.

Даша закусила губу і перестала дихати.

– Ти не можеш померти...

– Я теж так думав, – він мрійливо посміхнувся. Ті моменти хороші тим, що тоді в нього хоча б був час. – Потім почалися головні болі, за пару років пухлина розрослася, але за симптомами майже ніяк себе не проявляла, що вже радує. Я не виглядав хворим, і це круто.

– Хто ще знає?

– Ігор. Довелося розповісти йому, коли мотиваційну промову штовхав.

– А батько? – Даша насупилася. Негативна відповідь шокувала. – Чому? Раптом ще щось можна...

– Не можна, – перебив він. – Та й сенс? Я не хотів, щоб ви ховали мене завчасно, щоб дивилися на мене як на клятий труп... як ти зараз дивишся на мене, – він зміг вловити її погляд, сповнений жалю і зневіри. – Не про такі погляди я мріяв, але якби сказав правду, все було б саме так. Єдине, що мене рятувало, це те, що ви нічого не знали. Ви ставилися до мене як раніше, це краще за всяку жалість.