Читати книгу - "Улісс"

чи принаймні п’яти плюс десять чи одинадцять дюймів, це без взуття, а всі ці панове Як-там-їх, дарма що не годні і в слід йому ступити, лишилися всім керувати хоча ділових якостей у них скупенько було та й ті коли порівнювати з ним вельми куці. Тут виразно напрошувалася мораль — порівняння з колосом на глиняних ногах. А ще ж сімдесят двоє його соратників повстали проти нього, не забуваючи при цьому ще й поливати брудом одне одного. Точно те саме і з убивцями. Ти повинен повернутися на те місце. От ніби щось тебе непереборно тягне туди. Показати дублерові головного героя як слід. Той бачив його якось-то завдяки щасливій випадковості, коли розбивали набір «Інсапресибла» чи «Юнайтед Айрленд», і дуже цінував цей дарунок долі йому, а ще, це достеменний факт, подав йому циліндра, коли з нього збили, а він мовив: «Дякую», звісно, був схвильований, але зберігав незворушний вираз, попри цю дрібничкову прикрість із розряду всяке буває, то вже було у нього вроджене. І все ж таки стосовно повернення вам дуже й дуже поталанить якщо на вас першої ж миті не нацькують зграї собак. Щоразу буває непевність: хтось за а хтось проти. Але головне, коли ти з’являєшся, а хтось уже посів твоє місце, і треба знову доводити свої права, як тому претендентові у справі Тічборна. Роджер Чарльз Тічборн, а корабель, коли пам’ять не зраджує, називався «Белла», на котрому він, спадкоємець себто, потонув, як з’ясував суд, і до речі в нього було татуювання тушшю, лорд Белью, чи не так? Адже він міг легко вивідати всі подробиці у якого-небудь приятеля на облавку, а потім, змінивши зовнішність за описом, недбало відрекомендуватися: «Даруйте, панове, я містер Такий-і-такий» чи якось так. Куди розважливіше було б, як сказав пан Блум вельми стриманому чоловікові поруч себе, справді схожому на ту обговорювану славетну особистість, спочатку промацати ґрунт під ногами.

— Це все та сука, та хвойда англійська йому підлаштувала! — упевнено висловився власник забігайлівки. — Вона вбила першого цвяха в його труну.

— А все-таки файна кобіта, — зауважив двійник секретаря міської управи Генрі Кемпбелла, — візьмеш в руки — маєш вещ. Бачив я її портрет у перукаря. А муж у неї був капітан чи то офіцер.

— Еге ж, — жартуючи, докинув Козолуп, — із бавовняними яйцями.

Цей щедротно-дармовий внесок гумору викликав вибух сміху серед його антуражу. Що ж до Блума, то він без хоч би якої подоби усмішки дивився у напрямі дверей, розмірковуючи про ту історичну бувальщину, котра свого часу була викликала такий жадібний інтерес, коли, аби підкинути дровець у вогонь, оприлюднили всі факти, а заразом і любовні листи цілком звичайного штибу з усякими ніжними дрібничками. Спочатку все було чисто платонічно, аж поки до справи втрутилася природа, й поміж них спалахнула пристрасть, розгорівшись мало-помалу до апогею, і про них почали пліткувати в місті, поки нарешті завдано фатальний удар, що стало солодкою вістю для цілої армії недоброзичливців, які прагнули прискорити його падіння, дарма що вся та історія давно вже була секретом полішинеля, хоча, можливо, і не в таких сенсаційних масштабах, до яких її роздмухали згодом. Хоча, коли вже їхні імена й так називалися разом, коли вже він був її визнаним фаворитом, навіщо ще кричати на всіх розпуттях саме про цей факт, що він ділив із нею ложе, а це ж сказано під присягою на свідковому місці, й вся переповнена зала здригнулася мов від удару струмом, коли свідки присягли, що бачили його такого-от числа, як він у нічному одінні вилазив із горішнього помешкання по драбині, попередньо таким самим способом туди проникнувши, — факт, на якому ласі до полунички газети гребли гроші лопатою. А суть справи тут була в простому факті що просто все сталося через чоловіка який виявився не на висоті так що поміж них не було нічого спільного крім прізвища і тут на сцені з’являється справжній сильний чоловік у якого навіть слабощі сильні, падає жертвою її чарів сирени й забуває свої родинні узи{872}. Як воно й буває, упивається усмішками коханої. Само собою, тут ізнову постає вічне питання подружнього життя. Чи може зберегтися у подружжя справжня любов, коли тут замішаний хтось третій? Хоча їх це зовсім не стосувалось, якщо він, захоплений хвилею пристрасти, її обожнював. Воістину він був чудовий взірець чоловіка, щедро, до того ж, наділений талантами, і яке могло бути порівняння з тією сірою посередністю в мундирі, нудним буденним мотивом «Прощай, хоробрий капітане» — з легких драгунів, задля точности, а ще точніш з 18-го гусарського; звісно, палкий, поривчастий (себто повержений вождь, а не той, інший), і вона, жінка, швидко зметикувала, що такий чоловік прокладе собі шлях до слави, причому все до того начебто і вело, поки попи й взагалі слуги Євангелія, колишні його завзяті прихильники, разом із любими йому зігнаними скіпщиками, за яких він невтомно воював у сільських районах, відстоюючи їхні права, так що про ліпше вони й мріяти не могли, не зруйнували його шлюбних планів, тим самим накидавши йому на голову розпеченого вугілля, достоту відома байка про удар віслюка. Якщо озирнутися назад із певним ретроспективним упорядкуванням, то все це уже здається якимсь сном. І повернутись — це найгірше з усього, що ти можеш вигадати, позаяк, без найменших сумнівів, ти почуватимешся п’ятим колесом до воза, якщо справді все неминуче змінюється з часом. От, скажімо, чому Айриштаун-странд, район, куди він не потикався вже кілька років, має якийсь інший вигляд, відколи так склалося, що він став жити на північній стороні? Одначе південь чи північ, а тут була бурхлива пристрасть у своєму найчистішому вигляді, здатна все змести на своєму шляху, достеменне потвердження тому, що він і говорив, адже вона іспанка чи то напів, а такі не зупиняються на півдорозі, ця південна пристрасна нестримність ладна пустити за вітром останнє клоччя пристойности.

— Якраз потверджує те, що я казав, — мовив він Стівенові, відчуваючи палання в грудях. — І вона теж була іспанка, якщо я не дуже помиляюсь.

— Дочка іспанського короля{873}, — відказав Стівен, додавши щось невиразне, чи не прощавайте, іспанські цибульки, і перша земля називалася Мертвяк, а від Рамгеда до Сціллі було стільки… стільки…

— Справді вона була?.. — вирвався вигук подиву в Блума, втім, ніскілечки не приголомшеного. — Такі чутки ще не доходили до мене. Але могло бути, коли зважити, що вона ж там проживала. Отже, Іспанія.

Обережно, щоб не випали «Принади…» (вони ж, спасибі їм,